Глибокий мінус
- Автор: Михайлов Владимир Дмитриевич
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Данилейко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибокий мінус». Краткое содержание книги:
Автор оповідання розповідає про тісний взаємозв'язок усіх поколінь, високе покликання людини, озброєної знаннями, чистої морально.
Книга містить також науково-фантастичні оповідання «Чорні Журавлі Всесвіту» та «Люди і кораблі» — про відважних зореплавців, освоювачів Всесвіту.
— Ну, це дурниця — на щастя чи на жаль. Ні, мені не спадало на думку про таку помсту — знищення. Звичайно, коли б я був сучасником Джордано… Певна річ, я хотів відплатити за друга. Та єдина помста природі — це пізнання її таємниць. Єдина, гідна людини. А як ви гадаєте?
— Так само.
— Ну, от бачите, незважаючи на різницю у віці… І я пройшов через усі космічні фахи. Я сам сконструював багато що, починаючи з порожнистого астрандра, який прийнято нині на всіх кораблях…
— Оцей? — спитав Ігор, кивнувши в бік коридора.
— Еге ж. І весь цей корабель переобладнано за моїм проектом, хоч і на базі типового «Омікрона». А коли я повернусь, я збудую ще один корабель. Він буде зовсім іншим…
— Яким? — запитав біолог, і йому раптом здалося, що старому ще не час відпочивати на Землі. Втім, це мрії…
— Яким — про це поки що рано. Та це й не має значення. Важливо те, що я випробувач і вмію поводитися з кораблями. Ви, без сумніву, чули, що випробувачі віджили своє. Гадаєте, старий просто так собі гасає в просторі і випробовує дельта-генератори, щоб бодай чимось зайнятися. Так? Ну, от. Нині й настав час сказати вам, чому ми не поспішаємо загальмуватися і повернути до нашої Системи.
Випробувачі тепер живуть на Землі. Так. Але мені ще рано на спочинок. Основне завдання ще не вирішено. Цей корабель, справді, був останнім з випробуваних мною. І його залишили мені. Вирішили, що я маю право на це. Та якщо ви гадаєте, що моя робота на цьому припинилася, — помиляєтесь: вона тільки розпочалася. Я — мисливець за Журавлем, ось хто я тепер. Я ловлю Журавлів, щоб дослідити їх, щоб зрозуміти їхню суть і можливості їх використання.
Юнак внутрішньо зіщулився: так не хотілося йому говорити того, що він мав сказати. Проте він не звик ховатися зі своїми думками, якщо це навіть могло образити людину і змусити її замовкнути. Він і так уже кілька разів промовчав…
— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…
Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо — пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.
— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже й багато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловити Журавлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.
— Ви впевнені, що їх можна?..
— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти. Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань про природу.
— І про нас самих… — вставив юнак.
Найстаріший скоса поглянув на нього.
— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх на вашому рахунку?
— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Я сконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на «Ломоносові», який я мав тоді випробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрі капості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку — згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цих полотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастці виявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізь порожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають. Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте, юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннями понад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять за перегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в «Ломоносова», і мені довелося чекати ось цього «Омікрона». Але більше я їх не зустрічав.
— Чому?
— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбіти їхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яка зірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, що серйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.
«Це так і залишиться мріями», — подумав біолог, а старий продовжував говорити:
— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.