Наталка-Полтавка
- Автор: Котляревский Иван Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Наталка-Полтавка». Краткое содержание книги:
Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4
Петро и Микола.
П е т р о. Се старший в вашiм селi?
М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.
П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?
М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М й к о л а. В Полтавi.
П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..
М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.
П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.
М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:
N 14
Вiтер вiє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь…
Де ж блукає мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь…
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…
М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.
П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).
Я В Л Е Н И Е 5
Петро (один).
Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).
N 15
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, -
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сiє, -
У сосiда зеленiє,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважаюсь;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi - тiлько плачу.
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.
Я В Л Е Н И Е 6
Петро и выборный.
В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.
В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?
П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.
В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?
П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.
В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город?
П е т р о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.
В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?
П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з'їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.
В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?
П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге схочеться.
Я В Л Е Н И Е 7
Те же и возный.
В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - теє-то як його - розглагольствуєш з пришельцем?
В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н ы й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай, вашець…
П е т р о. На комедiї однi виходять - поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть - те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають.
В ы б о р н ы й. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..
В о з н ы й. Они не убиваються i не умирають - теє-то як його - настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!
В ы б о р н ы й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?
В о з н ы й. Не лицемiрство, а лицедiйство.
В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедiйство…
П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.
В ы б о р н ы й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.
П е т р о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.
В ы б о р н ы й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.
П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.
В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена - теє-то як його - Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
В ы б о р н ы й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога i вас.