Ваш покірний слуга кіт

Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.

— А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?

Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.

Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.

— Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… — і зареготав.

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:

— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.

— Ти знов, мабуть, глузуєш?

— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.

— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:

— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.

Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк — на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.