Брат на брата
- Автор: Грінченко Борис Дмитрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Брат на брата». Краткое содержание книги:
Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, - тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..
Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися - вiн з Талею й дiтьми, - як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько - Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Сяє, та не грiє
Сонце золоте.
- Нi, ще грiє! - подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. - Та й як би ж воно не грiло - тепер, коли невольникам засяла воля? - додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. - Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!
I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.
"Дышется легше, в три четверти груди…" - вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.
- А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.
Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.
- Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько.
- Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда.
- Гав-гав-гав! - додавав своє Катай.
Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.
Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.
- Що тобi таке, Петре? - здивувався Корецький.
- Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?
- Нiчого… А що?
- В городi жидiв б'ють…
- Та нi!..
- Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…
- А що ж полiцiя?
- Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.
Корецький споважнiв… Видима провокацiя…
- Та тут ще й у нас не без лиха, - казав далi Петро. - Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…
- Як? Валюшний?.. Та вiн же…
- Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: "Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, - не попустимо!" Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: "А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?" - "Чорная, ваше благородiє!" "Хто у вас тут первий зачинщик?" Вони всi: - "Учитель Корецький!" "Ви його провчiть, реб'ята!" - "Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, - штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" - "Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!" "Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!" - Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…
- Євгене, що ж це?.. - почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.
Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:
- Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.
- А ти, Євгене?.. А ти?..
- Я зостануся тут.
- Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..
- Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..
- Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!
- А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… - промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.
Таля глянула на дiтей i похилила голову…
- Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона, вхопивши його за руку.
- Не можу, моє серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…
- Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…
- Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, - можна було йти. Але Таля знов спинилася.
- Євгене! що з тобою буде?
- Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!
Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, - тодi завернувся додому.
Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.
Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…
Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим - з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками - з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…
Ще й з п'яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?
Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..
Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям?