Брат на брата

Смеркалося, як почали розходитися… Цiлувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помiтили ворожi очi…

Мовчки дивився їм услiд Корецький, як покривалися вони помiж деревами, i старе почування надiї i сили вже починало грiти його своїми теплими хвилями…

Тiльки Якiв зостався з ним, - мали вдвох iти на станцiю. Запалили трохи хмизу i при його свiтi написав Корецький кiлька слiв до Талi. Радив жити в батька, - поки проживе. Має в себе з сотню карбованцiв, - поки що стане… Коли б перемiнилося так. Що зоставлять її на вчительськiй посадi, i вона певна буде, що безпечно вернутися в Ладинку, - то може буде й краще вернутися. Цiлував її й дiтей, казав щирi й нiжнi слова, силкуючися вернути їй вiру на краще життя…

Хмиз догорiв i погас. Оддав лист Якову, - рушили в дорогу… Сiм верстов пройшли лiсом i полями без нiяких перешкод. А ось замигтiла вогнями серед темряви й станцiя. Корецький зостався стояти трохи вiддалiк, а Якiв пiшов купувати бiлета. Ледве вернувся з ним, - почувся гугiт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великi вогнянi ока: вони ближчали, насували i враз довгий змiй, пихкаючи вогнем i димом, вирвався з темряви i, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцiєю.

Стиснув Якову руку i, минаючи станцiю, скочив Корецький у останнiй вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вiкна було мiсце. Корецький визирнув у вiкно i трохи далi в темрявi побачив самотню постать,- то був Якiв. Поїзд свиснув i рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огнi станцiї, i поїзд кинувся в темряву осiнньої ночi.

- Але вiн винесе мене на ясний день… на ясний день здiйснених надiй, - думав Корецький.

I вже не почував у собi того тупого безнадiйного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тiльки одним моментом з великого дiла, а кiнець його мiг бути тiльки один… I хоч який болючий цей момент, - мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю…

А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…