За золотом Нестора Махна

Переправа через Дністер

Махно уважно вислухав Лепетченка і став ще похмурішим. Він наказав сідлати коней і рушати на з’єднання із загоном Іванюка. Галина, як могла, відволікала його від тяжких дум. Але бліде безкровне обличчя Нестора з міцно стиснутими губами залишалося кам’яним і непроникним. Він думав. Зі стану заціпеніння його вивів начальник контррозвідки Зіньковський, який круто зупинив свого коня біля підводи.

— Несторе Івановичу, праворуч червоні.

Махно сів і побачив вдалині великий загін вершників. Спочатку промайнула думка повертати назад. Але тут він помітив, як сотня кіннотників кинулася відрізати їм шлях до відступу.

— Посади мене на коня, — кинув він Зіньковському.

Той спочатку хотів заперечити, але побачив знайомий йому несамовитий блиск очей і зле обличчя й швидко виконав наказ. Кремезний і сильний, він легко посадив Махна в сідло, і сам опинився на своєму вороному.

— Вперед, в село! — крикнув Махно, вихопивши маузер.

У селі в цей час безтурботно, не виставивши охорони, відпочивала кулеметна команда 7-ї кавалерійської дивізії. Зухвалий напад змусив червоноармійців врозсип тікати в поле. Вони навіть не встигли зрозуміти, хто і якими силами на них напав. А коли опам’яталися і побачили, що їм протистоїть лише невеликий загін, перейшли у контратаку. Але махновці вже встигли захопити 25 тачанок, 13 кулеметів «Максим» та три «Люїси» і відкрили такий шалений вогонь, що наступ з усіх боків відразу захлинувся. Скориставшись панікою, вони прорвалися крізь безладне оточення, а згодом відірвалися й від погоні.

Але порятунок дався дорогою ціною. 17 чоловік загинуло в тому бою, багатьох було поранено. З’єднавшись із загоном Іванюка, махновці швидко просувалися на південний захід. Згодом ще один бій ледве не став останнім для самого Нестора Махна. Куля влучила йому в шию з правого боку і пройшла навиліт крізь щоку. Це було дванадцяте і чи не найтяжче поранення за роки війни.

Знесилений і безрадісний, він лежав на тачанці і обдумував подальші плани. Від походу у Східну Галичину доведеться відмовитись. Це вже ясно. У такому стані він багато не навоює. Треба йти в Румунію. Іншого шляху немає.

Таке рішення підтримали не всі повстанці. Але Махно і не наполягав. Найвідданіші бійці залишалися з ним. Інших, хто не захотів іти за кордон, організували в окремий загін і доручили зав’язати з червоними бій північніше, вище по Дністру. Це мало відвернути увагу від переправи ватажка з його групою.

Перебинтований Махно лежав горілиць на кулеметній тачанці і думав. З виразу його безкровного закам’янілого обличчя важко було здогадатися, про що саме.

— Несторе, — вивела його зі стану глибокої задуми Галина, — що нас там чекає?

Він не відразу збагнув, про що вона запитує.

— Де? — перепитав.

— На тому березі Дністра.

— Не знаю, — відверто відповів.

А після невеликої паузи додав:

— Принаймні, там ніхто нас не переслідуватиме. Відпочинемо, підлікуємось, а там буде видно. Встановимо зв’язки з польськими і французькими анархістами. Вони нам допоможуть. Шкода, що Лепетченку не вдалося золото відкопати. З ним би ми нужди не знали. А скільки його там лишилося! Вистачило б на все життя і на всіх.

— Що тепер про це говорити, — перебила його Галина. — Ось влаштуємося, дасть Бог, все уляжеться, тоді і про це поговоримо. А зараз треба думати, як будемо переправлятися. Ти ж бо зовсім слабий. Без човнів не впоратись. Я зараз скажу хлопцям…

— Не треба, — з ледь помітними сердитими нотками у голосі перебив її Махно. Він не любив, коли дружина втручалася у справи і починала розпоряджатися. — Я вже послав Льовку з хлопцями на розвідку. А ти подивися, скільки у нас харчів лишилося.

Зіньковський з двома десятками вершників спускався з пагорба до річки. Тут місце для переправи видавалось непоганим. Неширокою смугою до Дністра виходили зарості кущів та дерев. А праворуч і ліворуч на кілька верст добре проглядалися береги й підходи.

— Праворуч біля річки — вершники! — несподівано крикнув Хома Кущ. Всі повернули голови туди, куди показував рукою Хома. Там шляхом неспішно просувався невеликий загін, чоловік десять. Вони наближались.

— Треба тікати, а то помітять, — запропонував хтось.

— Всім залишатися на місцях, — твердим голосом наказав Зіньковський. — І ніякого самоуправства. Спокійно рушаймо їм назустріч. Зброю тримати напоготові. Але поки не порівняємося з ними, нічого не робити. Вперед!