За золотом Нестора Махна

І все ж за цією непроникною маскою і непоказною статурою з хлопчачими вузькими плечима вгадувалися рішучість, величезна воля, вибухова імпульсивність — та незрозуміла сила, що змушувала підкорятися всіх оточуючих. Від пронизливого стиглого погляду його темно-карих очей багатьом ставало моторошно.

Нестор напівлежав на тачанці. Чотиримісячної давності поранення через стегно в сліпу кишку ще не давало змоги їхати верхи. Колеса дуже рипіли, і це його все більше дратувало. Але змастити їх було нічим. Кілька тачанок взагалі потребували ремонту. До того ж в обозі закінчувався провіант, коні вибилися з сил, люди теж хотіли перепочинку. Махно жестом покликав свого ад’ютанта і особистого охоронця Лепетченка.

— Іване, передай Льовці Задову, нехай зі своїми хлопцями знайдуть човни для переправи. Заночуємо на правому березі.

Нестор, чи не єдиний з-поміж махновців, іноді називав свого начальника контррозвідки Зіньковського його справжнім прізвищем — Задов. Псевдонім — Зіньковський — той узяв вже після революції.

Аж під вечір загін чисельністю до 300 чоловік переправився через Дніпро між Кременчуком та Орликом і зупинився в селі Мишурин Ріг. Махно розпорядився негайно знайти свіжих коней, взяти в місцевому кооперативі колісну мідь, підкови, фураж, харчі і все, що може знадобитися для продовження рейду.

Після пізньої вечері зморені махновці швидко поснули. А комнезамівці, невдоволені експропріацією, потайки зійшлися до балки і, сховавшись в лозняку, стали думати, як повернути своє добро. Власними силами з таким загоном не справитися, це зрозуміло. Вирішили піднімати всіх селян з навколишніх хуторів.

Махно з дружиною Галиною заночували в одній з непоказних хат села. На ганку біля дверей дрімав Іван Лепетченко. Інший охоронець спав у сінях. Щоб не заснути, Іван вже кілька разів умивався холодною водою просто з відра. Та це знімало втому ненадовго. Він сидів, роздивлявся зоряне небо і думав, що його чекає далі. Цього ніхто не міг вгадати. Ось уже кілька місяців їх безупинно гнали червоні. Здавалося, ще один запеклий бій, і їм — кінець. Лише дивом вдавалося уникати розгрому і вириватися з оточення. Те диво для нього було живим і зримим — батько Махно. Він, як дикий звір, за кілька верст відчував небезпеку, а в критичний момент вибирав єдине вірне рішення, яке щоразу рятувало загін від повного знищення. Здавалося, сам Господь Бог був на його боці — вказував шлях і заступався.

«Чому вони нас женуть, як хижих вовків? — розмірковував Лепетченко. — Адже ми воювали за народ, за справедливість, і прості люди були з нами. А може, краще було б припинити цей безглуздий опір, скласти зброю і прийти до нової влади з покаянням? Ні, багато крові на руках, ой, забагато. Не простять і не помилують. Та й розбиратися ніхто не буде. Виведуть у чисте поле, і шаблями, шаблями…»