За золотом Нестора Махна
- Автор: Скрипник Олександр Васильович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-88-6
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «За золотом Нестора Махна». Краткое содержание книги:
У другому розділі книги публікуються листи Махна і його бойових товаришів, спогади, свідчення та інші документальні матеріали, які проливають світло на пошуки золота, а також життя і діяльність махновців у еміграції.
Якась тінь промайнула за деревами у городі. Лепетченко дістав маузер, тихо підійшов до величезної груші, що росла на подвір’ї. Щоб сховатися від місячного сяйва, присів і став вдивлятися у темряву. Нікого. Мабуть здалося. Вернувся, попив з відра води і знову сів на ганок. Маузер поклав на коліна. Дивлячись на нього, чомусь згадав батьківський браунінг, з якого вперше у житті вдалося стрельнути. І то лише один раз.
…Савелій Лепетченко був урядником у Гуляй-Полі. За іронією долі його вбили у 1908 році саме місцеві анархісти. Махна, щоправда, з ними тоді не було, але він належав до їх групи. Згодом анархістів заарештували, і за цей та інші злочини посадили до в’язниці. А восьмирічний Іван з п’ятьма братами і сестрою залишилися на руках у матері. Кілька років походив у сільську школу, потім, дванадцятирічним, мати віддала його в науку до хорошого гуляйпільського шевця Білоцерківського. Пізніше довелося попрацювати й у місцевого німця-маляра, у єврея-пекаря.
З поверненням до Гуляй-Поля у 1917 році Нестора Махна все змінилося. Сімнадцятирічний Іван Лепетченко вступив до щойно організованого загону «За врятування революції», який здебільшого займався експропріацією майна поміщиків та німців-колоністів. Коли до Гуляй-Поля підійшли австрійці, загін відступив до Царицина, де влився у 14-у Ворошиловську армію. Так і воював Лепетченко аж по 1919 рік, доки не потрапив у полон до петлюрівців на станції Лозова. Тоді від розстрілу його врятував загін повстанців, які розгромили петлюрівські частини і звільнили багатьох полонених. Начальник штабу загону Горєв одразу упізнав Івана — ще в 17-му починали разом у Махна, — і забрав з собою до Гуляй-Поля. Там сам Нестор Іванович наказав видати Лепетченку одяг і чоботи, бо петлюрівці все відібрали, і запропонував залишитися у нього в особистій охороні.
Махно взагалі Лепетченків шанував, і всі вони служили йому вірою і правдою, незважаючи на те, що колись його однодумці вбили їхнього батька. Марія, махновська контррозвідниця, була розстріляна у 1919 році біляками. Олександр, ад’ютант Махна, у 1920 році вбитий червоними. Павло виконував обов’язки секретаря штабу. Іван став ад’ютантом, особистим охоронцем і однією з найбільш наближених до Махна персон.
Раптовий постріл вмить розігнав усі думки. Куля влучила в одвірок, поруч з головою. Лепетченко підхопився і прожогом кинувся в сіни.
— Червоні! Вставайте! — крикнув він у розчинені двері кімнати, де спали Нестор з Галиною.
Стрілянина вже лунала з усіх боків. Іван, разом з іншим вартовим, безладно стріляв у відповідь крізь вікна. За мить у сіни вискочив Нестор, похапцем одягаючись.
— Що трапилося?
— Не знаю, мабуть, червоні вночі підкралися.
— Треба пробиватися до коней і відходити в степ. Будь з Галиною, не залишай її саму, — наказав Нестор, дістаючи з кобури свого маузера.
З клуні повибігали сонні махновці, ще не добре розуміючи, що робиться. Біля воріт зав’язався рукопашний бій. Нестор вискочив на подвір’я, і в ту ж мить щось гаряче обпекло лівий бік і руку. Він стиха скрикнув. Підбіг Зіньковський.
— Несторе Івановичу, краще вам повернутись! В хаті безпечніше.
— Коня! — сердито перебив його Махно.
Не встигли вони пробігти й десяти метрів до стайні, як Нестор упав мов підкошений. Страшенний біль пронизав праву ногу. Над ним схилилися Зіньковський і Галина з Лепетченком.
— Чого вирячилися? Допоможіть встати! — закричав.
Іван з Льовою підсадили його на коня, скочили верхи самі, і всі разом городами подалися в степ. Далеко за селом, вже на світанку, невеликими групами збиралася решта махновців. Тридцяти бійців недорахувалися, ще двадцять було поранено. Перебинтований Махно лежав на розстеленій шинелі, відчужено дивився в небо. І цього разу смерть обминула, хоч була зовсім поряд. Шість поранень, дарма що не дуже тяжких, завдавали йому чималого болю.
Та ще більше боліло і клекотало в грудях від безсилої люті і злості. Якісь нікчеми комнезамівці, навіть не регулярні частини, змусили його, як останнього боягуза, рятуватися втечею. Перше, що спало на думку і чого вимагали інші бійці, — жорстока помста. Та емоції поступово вгамувалися, і гору взяв здоровий глузд. Зібравши командирів і найближчих соратників, він почав неголосно, але тоном, що не припускав заперечення, говорити:
— На село не підемо.