Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
У словах стольника прозвучала тверда переконаність, що так і має бути — Україна має належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росія з року в рік, з віку в вік росла тільки за рахунок захоплення чужих земель — це стало руським менталітетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матері всотується — ще з часів Московського князівства. Всі вони, як Юрій, князь суздальський, а тоді московський, прозваний Долгоруким, всі — довгорукі…
Приказна ізба, у якій поселили привезеного гетьмана та його челядників, хоч і знаходилась в Кремлі, у дворі Малоросійського приказу, але своєю ветхістю справляла вельми сумне враження. Все у ній, як тільки дув вітер, скрипіло й ходило ходуном…
Дорошенко й поскаржився Ларіону Іванову, дебелому — коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).
— Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… — почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:
— Ніхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приїхав — у гості до його величності Федора Олексійовича. На його ласкаве царське запрошення. — І весело шкірив широкі, як ніготь товстого пальця, жовті зуби. — Про це й нарочитого в Україну буде послано. Гетьман Самойлович так усім у Малоросії й роз’яснить…
— Могли б хоч трохи пристойнішу ізбу знайти у своїй Москві камен… Для дорогого… гм… гостя.
— Могем, — шкірився дяк. — Ми все могем. От і тебе, голубчика, з Малоросії привезли. Хоч ти цього й зело не хотів. Але одержуєш те, що заслужив. — І додав не без погрози: — Дякуй доброті та ласці царевій, ізмєнніки і вори у нас і такої ізби не заслуговують!
Гетьман знав: тих, хто не корився Москві і тим більше багнув волі для своєї вітчизни, Москва інакше, як ізмєнніками та ворами і не величала[3]. Та й розумів, для чого його привезено в стольний град…
— Старайся, Пйотр, — перейшов на довірливий тон Ларіон Іванов. — Хоч тебе висмикнули з Малоросії за дєла твої худиє, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величності, в хороми, — гмикнув, як гикнув (від нього несло перегаром), — переселять… А покєдова — не взищі. Бо хтозна, як воно повернеться після авдієнції в царя — можеш в Москві залишитися на правах царевого гостя, а можеш і у ті хороми загриміти, що в Сибіру… Їх там!.. Для всіх твоїх малоросів вистачить!..
І стало ясно, що доля його ще не вирішена. Останнє слово за царем. Як він велить — так і буде. Не знав тільки, що в Малоросійському приказі дяки та піддячі довго метикували — що робити з малоросійським гетьманом по його прибутті в Москву?
Гадали так і сяк. Якогось конкретного плану не було — як і вказівок. Цар велів привезти гетьмана до Москви, але в якій якості — гостя чи ізмєнніка і вора — не уточнив, тепер і ламай голову. Зрештою, зійшлися на тому, що всі, хто боровся проти Росії, гостями царя ще ніколи не були. А привозили таких у Москву тільки для допитів та диби, хоча б того ж Демка Многогрішного, теж гетьмана. Виходило, що для цього привезли й Дорошенка.
Оскільки ніякого указу не було, розглядалися різні пропозиції:
— Чєтвєртовать молодца, і дєлу конєц!
— Под топор єво, чтоб другім малоросам не повадно било бунтовать протіву царя.
Були пропозиції і з більш конкретною технологією вирішення цього питання:
— Камінь на шию і під лід Неглінної! Пущай там свою Малоросію протіву Москви подимаєт!
3
Сьогодні, на відміну від тих далеких часів, Росія борців за волю вже не називає ізменніками та ворами. Сьогодні будь-який визвольний рух, спрямований проти російського імперіалізму, Росія величає в дусі нового часу — тероризмом та кримінальними бандформуваннями.