Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
Фортеця Дмитрія Донського простояла більше ста років, але надійшов і її час. І знову постала потреба будувати кремль — ще новіший, ще грізніший і ще величніший, — з великокнязівським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всі прийдешні віки.
Для цього Іван III запросив до себе з Італії видатних майстрів по спорудженню фортець (та, власне, й сам термін fortezza — укріплення, — був італійським) — Аристотеля Фіорованті, Марка Руфа, Петро Антоніо Соларіо, Алевіза Нового та інших — вони проектували і керували будівництвом грандіозної споруди російської столиці.
Новий Кремль будували більше десяти років — з 1485 по 1496–й, — а всі роботи, в тім числі й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 році.
Італійці збудували руським преміцну й потужну оборонну стіну з особливою кладкою (технічна новина на той час) висотою (залежно від рельєфу місцевості) від 5 до 19 і довжиною у дві тисячі з чвертю метрів, звели 18 красивих башт, і звідтоді стіни й башти Кремля, дещо, правда, перебудовані, стоять і нині. З двох боків Кремль омивають води річок Неглінної та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперішня Красна площа), вирили рів глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий будинок) і шириною зверху до 36 метрів та пустили в нього воду двох річок. І Кремль став островом, неприступним з усіх боків. Одночасно зводилися нові й перебудовувалися старі будівлі в самому Кремлі — собори Успенський, Архангельський, Благовіщенський, Грановита палата для урочистих прийомів великих князів, а потім царів. З’явилися урядові будинки-прикази, палаци бояр — здебільшого родичів великого князя, а потім царської сім’ї. Центром стала Двірцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вінчалися на сімейне життя й коронувалися на царство руські великі князі й царі (в Архангельському їх ховали).
Але головним у Кремлі в його південно-західному куті між Боровицькими і Троїцькими воротами й до самої площі був царський двір — окремий городок зі своїми дворами, палатами, господарськими будівлями, церквами й навіть садами. Там же — чи й поруч — палати патріарха, монастирі, церкви, ще далі — прикази, а їх в Росії вже тоді нараховувалося близько ста, хоч не всі вони розміщувалися у Кремлі.
В один з таких приказів — Малия Росії — і везли Петра Дорошенка надвечір 19 березня 1677 року від Різдва Христового.
Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями білокам’яної, нарешті дісталася Кремля й спинилася на його території в Малоросійському дворі, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу від Сосниці, що на Чернігівщині, й до самої Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього сніг, обтіпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.
— Всьо! Дома! В Москві камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приїхали, мать-ать-перемать!.. — І скільки в голосі служивого було радощів, що Дорошенко аж позаздрив йому — щасливець! Має батьківщину — свою Москву-камен, — де й справді почувається, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловікові треба у цьому світі?
Осіняли себе хрестами, познімавши хутряні шапки, й стрільці — вони теж повернулися з України додому живі-здорові і тепер з нетерпінням чекають, коли ж їх — в нагороду за добру службу, — повідпускають додому, і вони з галасом, гиком і свистом понесуться в свою Стрілецьку слободу.
І тільки полоняник не радів і Богу не дякував — не було за що.
— З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашої!
— Вашої, стільнику, вашої, — уточнив бранець.
— Не квапся відхрещуватися, може, наша матушка стане і твоєю…
— Матушкою? Красно дякую. У мене є рідна ненька, а двох матерів не буває.
— Була ненька, а стала матушка — чи тобі, Пйотр…
— Я від народження Петро…
— Гаразд, Петро. Хай буде по-твоєму. Хоча тут тобі доведеться не тільки від імені свого відхреститися, а й від самого себе — на те наша Москва і камен… Тож краще… Сам розумієш… Розумне теля двох маток ссе — чи не так у вас говорять?
— Я не теля.
— Хто його знає, як воно повернеться, гетьмане. Може статися, що й наша матушка тобі знадобиться. Ненька рідна далеко. Бог високо, а цар близько, — і кивнув кудись у завію, що бісом крутилася в Кремлі. — Он тамтечки він… У палатах сидить, долі наші вирішує. Бо всі ми ходимо не так під Богом, як під царем. Як я розумію, ти в своїй Україні теж був ако цар.
— У нас, на жаль, не має монархії.
— Ось-ось, на жаль, — підхопив стольник. — У вас хто горлянку лужену має, той і зверху зі своїм правом. Крикунів у вас!.. Бо — воля. Рівність. От і докричалися… Ти в Москві опинився, а вони хоч і вдома, але під нашими воєводами. Ось до чого ваша рівність вас же самих і довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величності і тебе сюди привіз, виконуючи цареве повеління. А накаже мені цар, приміром, здохнути — здохну. Ми люди маленькі, служиві. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобі голову відрубати, ми, звиняй, її й того… Одним махом. Навчені. Ми ж бо на всі руки майстри. А для чого тебе привезли — на свайбу, приміром, чи на плаху — нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопів царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою під лід Неглінної пустити. Все може статися — на те й Москва. У нас уміють головою під лід пустити — так і загуде чоловік з цього світу! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пішли до приказної ізби — дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волі та ласці царя. Або на крайняк у Сибіряку, у Тобольск відправлять, куди вже багато вашого брата-малороса відправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Україну — нікагда! Та й навіщо її віддавати вам, малоросам, коли вона і нам, великоросам, потрібна!