Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
У 1662 році було створено приказ Малия Росія, більш відомий, як Малоросійський[1], що й став центральним органом державного правління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу — без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь-звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.
І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, — як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування Росією його батьківщини в якусь Малоросію, а українців — у малороси, — але всі його протести ажнічогісінько не дали. На них у білокам’яній, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше — буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І — боролися. (Здається, ще й досі борються).
— Були українцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаємо завтра? — бідкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже сміливою акцією! Бо що-що, а чухатись, — там, де треба діяти, — українці здавна вміли і любили), і не знаходили відповіді.
— Навіть наші прадідівські імена Росія в нас повідбирала, а навзамін дала свої, нам незвичні, — казав, бувало, й гетьман. — От я, приміром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матір’ю наречений Петром…
Вигулькували й такі, що просто відмахувались.
— Чи не все одно, як нас та нашу Україну називає Московія? — Теж чухалися. — Хай хоч і горшком, аби в піч не садила…
Одним з перших Росія посадить гетьмана Петра[2]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну — і від Московії в тім числі — свою Україну, відмовляючись її величати Малоросією…
Коли 19 березня 1677 року десь під вечір через московську заставу проторохтіла валка підвід з України («Не затримувати! По царевому указу!» — крикнув сторожі передній вершник валки) з возами й запасними кіньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвіркою коней цугом, в оточені кінних стрільців з пищалями, і повернула на кам’яну бруківку, що вела до річки Неглінної, в Москві хурделила весняна сніговиця, оскільки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозів.
Валка везла з України до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, і віз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральні старшини з уряду Самойловича — суддя Домонтович і писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з України своїх челядників в якості, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.
Столиця потонула в білому мороці, і колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмічена (сміття здебільшого висипали прямо на вулицю), Москва від пухнастого, незаймано-чистого снігу помолоділа, наче оновилась і мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.
Завивання вітру, що почалося в білокам’яній ще звечора вісімнадцятого березня, нарешті під вечір дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але сніг все так же сіявся вже другу добу поспіль — густий, м’який, вогкий. Він липнув до всього, на всьому вивершувався стіжками-копичками чи й просто білими шапками й рипів під ногами, наче кректав від напруги. Куріло.
В якомусь місці коні збочили із занесеної снігом бруківки, і ридван застряг у заметі — ні тпру, ні ну. Валка зупинилась. Обліплений снігом візник, схожий на снігову бабу, марно лупив коней батожищем, але навіть і четвірка коней не змогла висмикнути ридван на тверде — з їхніх спин і боків парувало.
Кутаючись у чималий дорожній кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колін, сяк-так вибрався на тверде й став спиною до вітру.
Спішившись, стрільці обліпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився підбадьорювати служивих рідним матом у кілька поверхів, до якого вони звикли і який діяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а він з натхненням лаявся на всі заставки), чи лихослів’я подіяло, але стрільці жвавіше заметушилися.
1
Малоросійський приказ буде ліквідовано у 1772 році у зв’язку із створенням… Малоросійської колегії, але, як казали на Україні, хрін од редьки не солодший. І довго-довго нам прийдеться чекати року 2002–го, коли в інтерв’ю Надзвичайний і Повноважний посол Російської Федерації в Україні Віктор Чорномирдін нарешті скаже:
«Нині ми закінчили оформлення території під будівництво споруд посольства та інших російських закордонних установ. Ділянка виділена гарна, в центрі міста, неподалік від Києво-Печерської лаври, площею трохи більше двох гектарів. Це буде солідний, серйозний містобудівельний комплекс, який стане окрасою Києва».
Давно б так — будувати в Києві російські закордонні установи.
Але ж від Малоросійської колегії 1772 року і до російських закордонних установ у Києві ще треба було пережити двісті тридцять років!
І — нічого. Дочекалися!
2
Хоча, якщо вже бути точним, то першим з гетьманів козацької республіки, створеної Богданом Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрішного, разом з сином перевезено до Москви і після допитів з тортурами обох заслано до Тобольська, де їхні сліди й загубилися. Другим у Сибір було відправлено кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка. Петро Дорошенко був третім (на той час третім). І це не рахуючи козацьких старшин-полковників, сотників, осавулів, яких юрбами гнали в Сибір.