Там, де південь...

Зранку прийшов Пєца. Він стояв і хилитався в проході з одутлим обличчям, підпухлими очима, шнопатий і худий, із довгими руками, — повна протилежність мені: зі спортивною статурою, грецьким профілем і танцюристою боксерською ходою. Я знав, що подобаюся жінкам. Знав, що я — красунчик, але тягнуло мене казна в який бік. І коли Пєца сказав:

— Ну, ти щось надумав?

— Ага. Ходім на пиво. Там побакланимо.

Тоді ми бомбонули склад на Третій Слобідці, той, що в порту. У цьому місті кожна вулиця, кожна Слобідська, виходила на порт. Уздовж тяглися теплотраси. Важкі труби, обтягнуті скловатою й рубероїдом. Здебільша там нічого не було: ні труб для опалення, ні для каналізації. Порожняк, одним словом. Цим ми й скористалися. Здобич: чотири ящики індійських джинсів, три ящики англійського шоколаду, сонцезахисні окуляри, жуйка, ящик віскі й два ящики помаранчів. Оце й усе. На той час неабияка здобич. І тут ми подумали, що з цим робити? На допомогу прийшов Халява. Він дав нам третину грошей, решту переполовинив серед своєї братви. Ми були в накладі, але мовчали: наш час не настав. Молодняк по закону смоктав гівно крізь тряпочку. Лише Пєца кип'ятився й метався по прикарабку, що на мосту, забігав на стіни, буцався головою й кричав, що цього не попустить. Це нікому не сподобалося, але рахунок вівся не за ним. Не за ним, не за його понтами була підстава. Ось такі баклани. Я кожного разу повертався з Олькою — п'яний і щасливий, на таксі, одягнений як денді, з дорогими сигаретами в зубах, пляшкою віскі, — і з дешевою халявою, від котрої тхнуло трипером і смертю. В ті дні я познайомився з Олькою Коваль і Бібою. Ми стирчали в барі «Садко» з дебілкуватими вітражами, офіціантками, що підпрацьовували у дяді Фіми, й двома офіціантами, що тоді просто називалися підарасами, а нині транссесксуалами. Бар — як залупа, як Дід Мороз, стояв на Совєтській. Там змішували паскудне дороге пійло, що називалося коктейлем. І там зависали місцеві тузани й місцева босота. Субординовано вони сиділи в окремих залах і намагалися найменше доймати одне одного. Молоді тупали під столами ногами, скидали голови і поправляли різкими рухами зачіски. Старші чинно дивилися чи то на задрипані вітражі, чи то просто у прокурений простір, мацаючи під столами своїх хорьків. Пєці не йнялося того дня. Він прикнокав коротеньку, пухку, наче м’ячик, брюнетку, а вона його ігнорувала. Прихилившись до одвірка, чисто тобі з рекламного плакату сигарет ЛМ, вона курила, витріщаючи свої телячі очі хтозна-куди. Потім ми дізналися, куди зирили її баньки. Олька нахилилася й сказала, що це хуна Біби. Про Бібу я знав, і мені зовсім не кортіло закінчити теплий вечір мордобоєм, ножами й позорищем. Біба тримав марку, й тут ніхто не міг нічого пописати, бо закони тут не писані. І він мав повне право сидіти на тому боці, де старші, і йому приносили пійло першого гатунку. Це нікому не подобалося. Але закон, як зуби — його треба вирвати, або підкорятися. Ніхто з наших цього не хотів. Я ще раз глянув на Ольку Коваль. Шоколадка — поміш циганки з якимось урюком. Таких штампують на Ялті або в Октябрському. Чіпкі, наче бульдоги. Зубки маленькі, ротик бантиком, теплий маслянистий погляд. Блядь, одним словом, що завжди відчуває сильну руку й любить, щоб перед тим, як узяти, її добряче відшмагали. Циганська паскудна кров. Я сказав: