Там, де південь...

Пєца родом із Заходу: він худий і горбоносий, чорний, як циган, верткий і хитрий. Ми стусувалися з ним біля Зоопарку. Чорна чавунна пантера. Широкий проспект. Аляуди, єврейський цвинтар і Південь.

В абревіатурі ЮТЗ. Зоопарк — гордість усіх лохів. Їх там шманають, чистять кишені, і просто дають в торця. Щоб не повадило. Пєца строчив косяка в біломорину, сидячи під цією кицькою. Він не звернув на мене ніякої уваги. І ні на кого з інших. Строчив і строчив драп. Закінчивши, цей довбень закурив, витягнувши ноги. І всі ті ноги переступали, наче там сидів мент, а не босидло з Першої Слободки. Я підійшов і огрів по його молдавських кросівках.

— Ти шо-о-о-о-о? — сказав він і простягнув мені «дудолю».

Я затягнувся, повернув назад.

— Отстой, — сказав я.

— Отстой, — повторив Пєца.

Потім він упіймав двома карими очима щось у небі, й ми стовбичили добрих п'ять хвилин.

— Пішли повтикаємо. — нарешті сказав він.

Це Аляуди. Цвинтар. Ми йшли серед повивертаних плит, наче двоє варварів серед римських руїн. Нарешті Пєца зморозив умняка й притулив пальця до губ. Типу того, ша, треба мовчати. Ми підійшли ближче до купи вінків, ще свіжих, над якими мирно пурхали мухи та бджоли. Пєца показав.

— Січи.

Малий приходив раніше за діда. У нього широкі штани. Малий шастає, кашляючи в кулак, а то і просто в повітря, туди-сюди, плутаючись у холошах. Раз, другий, третій. Мені обридає, але Пєца продовжує втикати. Нарешті приходить Мазай. Дід із сивою бородою, ключкою і торбинкою. Малий відразу падає на коліна й тягнеться до матні. Дід пручається, але не дуже. Голова малого стрибає, що тобі баскетбольний м'яч. Мазай трусить борідкою, стоїть на півзігнутих, не випускаючи полотняної торби з намальованим Демосом Русосом із рук. Дєдушка харчить в екзальтації, дєдушці приємно, більше за кефір приємно, оце на, такого я ще не бачив. Малий працює головою, що та заправська соска. Туди-назад, туди-назад. Видно, і йому в тягу. Штани з Мазая сповзають. Від вібрації голий одвислий зад, синій і зморшкуватий, наче два пов'ялих яблука, вихляється. Туди-сюди, туди-сюди. Невже ми всі такі будемо? Нарешті дід падає навзнак на купу гнилого листя. Малий не випускає свою здобич із рота. Дід брикає ногами. Я не витримую й виходжу.

— Ах ти підарюга гнилозубий!

Бац! Оце печіночка. А оце нирки. Опа-на. Получай фашист гранату. Дід повзе на чотирьох, повертає обличчя. Випльовує з кров'янкою два жовтих зуба.

— Він шам шхотів!

Носаком зліва. Бац, по щелепі. Вставна щелепа летить і дзвінко розбивається об надгробну плиту. Мазай скручується в позу зародка. — А, блядь, ти теж колись маленьким був і молочко пив!? — Мені його не шкода. Драп тягнеться від легень до мозку і стоїть там кілька годин. Цього вистачить, щоб із дєдушки нічого не лишилося. Бац. Яйця. Скуліж першокласний. Знову пара жовтих зубів і кров'янка.

— Я на пеншії!

— Хоч у морзі! — Пєца тягне за патли маленького уйобка. Стягує з нього широкі штани й намагається одгуляти в очко. Малий пручається. Пєца допомагає коліньми, як на мотоболі. Туди, сюди. Нарешті малий стає раком. Даром він, сучара, давати не хоче. Я кричу: