Там, де південь...

— Ти нічого кращого не міг придумати?

І ми пішли далі, що тобі два школярі. Я кілька разів утримувався, що не запустити їй руку під спідницю. І вона це знала — я зрозумів це через багато років, коли вже нічого не було. Чоловікам завжди доходить, як вода в унітаз. І тут Ірка сказала:

— Я піду з тобою на фільм… І не тільки… Зробиш мені послугу?

— Дивлячись яку. Але для тебе зроблю. Валяй.

— Нічого особливого. Завтра на кіно я тобі розкажу. А зараз пока! — Вона пішла і пропала в рудій пилюці, а вітер надував, що падло, з Першої Слобідської. Мені кортіло побачити, як вона йде і зникає в тунелі вулиці, й мені зробилося так, як цілий склозавод розбили в моєму шлунку, у моїй мошонці десять тисяч кремпів, подібних на Утюга. Я закурив і довго стояв на півзігнутих, витріщившись у той кінець вулиці. А вулиці тут широкі, майже тобі проспекти. А от проспекти подібні на стічні канави. З котушок можна з'їхати… Така баба…

І я пішов до Халяви. Я і збирався до нього. І, власне, він не був Халявою, а називали його Вася Мєчєний — мужик сорока років. До нього я і збирався. Покурити драпу, попити пива й начіпляти собі на вуха його старечі умняки. Так я проманджлав Першу Слобідку, затим Другу. На Третій, на витертій колоді під айвою, сидів Халява зі своїм кодлом. Халява товстун. А всі товстуни добряки, якщо їм не наступати на яйця. І ось вони сиділи, з обдертими наждаком часу щоками, розставивши грубі ноги, виставивши під спеку черева, обтягнуті тільняшками й запраними до білого військовими сорочками, доживаючи сни і дні під цим сонцем. Вони дивилися на цей світ поверх одвислих капшуків під очима, байдуже, як і треба дивитися на цей світ… Бля… Перед цим, дорогою, під зашмарканою пивною будою я зустрів Пєцу, який плавав у мармеладовому полудні, побиваючи Ніжинського, викручуючи всілякі па, і метеляв руками, що той тобі Штраус. Повітря втихло, якось важко впало на плечі, і він задирав голову, лепетів щось про птахів, на яких він сяде й ось тут полетить к такій-то фєні й перетак йоб його. Не треба бути хіміком і мусором, щоб домакітрити, що кушав на сніданок цей кремп. Я заарканив його, але з'являтися до Халяви в компанії з таким — порушення не лише етикету й субординації, а й паливо чистої води. І от ми зараз стояли й дивилися на наших аксакалів, а вони дивилися у вічність драповими очима з радісним блиском скажених кролів. Піднявся вітер. Пєці зробилося знову хрєново, й він заспівав бандерівську пісню — звідки він сам родом чи його фазер і мутер. Вітер надував порваного плаката, де стояло 1978 рік. Зараз був 79-й, і Пєца сказав, що наведе порядки, нехай тільки залізе повище. Куди — хрін його знає, і який чорт тоді кочегарив у його бошці. Аксакали сиділи і п'ялились, як у екзистенцію, на тобі — викапані буддисти. Я повільно повернув голову. Пєца срав, висолопивши язика, якраз під будкою дядя Фіми, що латав чоботи, торгував драпом і дєвочками. Сеча і гавно паскудно смерділи, як, власне, і його життя, що зараз не коштувало і трамвайного квитка, якого Пєца ніколи не купував, а їздив на таксі. Пєца у нас був мажором. Аксакали передавали «дудолю» з рук у руки. Нарешті Халява прокашлявся і сказав: