Гра у відрізаний палець
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6786-9
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у відрізаний палець». Краткое содержание книги:
Розслідувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту міліції Віктору Слуцькому. У ході слідства доля зіштовхує його з Ніком Ценським – колишнім військовим перекладачем. З часом вони починають розуміти, що втягнуті в таємну і жорстоку гру спецслужб України та Росії, які вийшли на слід величезних грошей колишнього КДБ.
Не раз піддаючи своє життя смертельній небезпеці, Віктор і Нік не відразу усвідомлюють, що вони всього лише пішаки в цій грі…
– По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.
– Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.
Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.
– А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?
Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.
– Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…
Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.
«Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».
Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.
«Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?
– Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.
– Спасибі. Вип’ю.
Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.
– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.
Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.
Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.
– Що, самі побудували? – перепитав.
– В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.
– Так ви будівельник?
– Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під Москвою…
– У мене в роду теж письменник був. По батьківській лінії. Я до пуття з родацтвом так і не розібрався. Сергєєв-Ценський.
– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Він же, здається, в Криму жив, на Україні!
Зайшли в будинок. Відразу потрапили до просторої кухні зі старовинним шкіряним диваном із роздутим пружинним сидінням і високою дерев’яною спинкою, що закінчувалася дзеркалом.
Перед диваном стояв довгий сосновий стіл.
– Сідайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.
Нік усівся, провів долонею по гладенькій стільниці.
– Це теж моя робота, – озирнувшись сказав рибалка.
Він запалив плиту. Задзижчала кавомолка в його руках. По дерев’яних сходах спустилася сонна жінка в нічній сорочці. Спустилася, втупилася розгубленим поглядом у Ніка, потім у хазяїна.
– Валю, ти що, не сам? Ой! – Вона хутко подалася нагору і хвилин через п’ять спустилася вже в халаті.
– Це моя дружина – Світлана. А я – Валентин.
– Нік, – відрекомендувався гість. – Даруйте, я не хотів вас обтяжувати.
– Я його на каву покликав, – пояснив Валентин своїй дружині. – З Душанбе приїхав…
– Мені теж кави, – попрохала Світлана.
«Красива жінка», – подумав Нік, дивлячись на дружину Валентина. Витончена, висока, великоока. Щось аристократичне в ній є.
Згадав про свою Таню. Вона теж була вродлива, але її краса була приземлена, селянська. Це не гірше і не краще. Це просто дві різні краси…
Потім вони сиділи за сосновим столом. Світлана пила каву й терла очі. Позіхала.
– Ми учора лягли пізно, – пояснив Валентин. – Друзі з Києва приїжджали. До другої сиділи, пили. Я, коли вип’ю, прокидаюсь о п’ятій – о пів на шосту. І все. Тому – відразу на річку з вудкою.
– Скільки сьогодні наловив? – поцікавилась дружина.
– Сім краснопірок.
Вона посміхнулася.
Там же Нік і поснідав удруге, після чого відчув, що засидівся в хлібосольному будинку. Пора і честь знати.
– Ви ще приходьте, якщо нудно буде, – сказав на прощання Валентин.
5
На порозі будиночка Ніка зустрів схвильований Іван Львович.
– Я вже думав, щось сталося, – кинувся він, забувши привітатися. – Стукаю-стукаю, а ніхто не відчиняє. Думаю, не може ж людина так міцно спати…
– А я думав, що ви тільки через кілька днів приїдете! – сказав Нік, дістаючи з кишені ключа.
– Я теж так думав, але обставини… Іноді вони змінюються занадто швидко. Головне – встигати реагувати. Я зараз чайник поставлю, а ви сядьте за стіл і спробуйте зосередитись. У нас буде дуже серйозна розмова…
Нік слухняно пройшов у вітальню, всівся за стіл.