Гра у відрізаний палець
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6786-9
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у відрізаний палець». Краткое содержание книги:
Розслідувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту міліції Віктору Слуцькому. У ході слідства доля зіштовхує його з Ніком Ценським – колишнім військовим перекладачем. З часом вони починають розуміти, що втягнуті в таємну і жорстоку гру спецслужб України та Росії, які вийшли на слід величезних грошей колишнього КДБ.
Не раз піддаючи своє життя смертельній небезпеці, Віктор і Нік не відразу усвідомлюють, що вони всього лише пішаки в цій грі…
– Зайди до мене, – попросив майор.
Віктор зайшов.
Чоловік у цивільному, що відрекомендувався Кудряшовим, простягнув Віктору прозору поліетиленову теку з паперами та ключі від машини.
– Тільки поспішати не треба, а то машина потужна, не впораєтеся, – сказав чоловік у цивільному. – Ви ж тільки «запорожець» водили?
– Так.
Чоловік у цивільному кивнув, потім зиркнув на майора, що сидів за своїм столом, і вийшов. Леонід Іванович розвів руками.
– Працюй! – сказав він. – Висока довіра вимагає обережності! Головне – не поспішати!
А за тріснутою шибкою наближався ранній вечір. Віктор закип’ятив собі чаю. Прочитав результати розтину – смерть від серцевого нападу. Знизав плечима. З таким папірцем справу можна перевести під іншу статтю – злісне хуліганство. Наруга над трупом… Якось усе це мало дивний вигляд: людина сама померла, хтось її підібрав, прив’язав за шию до рекламного дирижабля і відправив у небо…
Зверху на результаті розтину стояв номер телефону й адреса лабораторії судмедекспертизи. Підпис судмедексперта не читався – таку карлючку могла поставити людина з будь-яким прізвищем.
Важко зітхнувши, Віктор подивився на годинник – пів на сьому. У лабораторії вже нікого немає, і на його питання, мабуть, до завтра не дадуть відповідь. Він склав усі папери у теку, взяв ключі від машини.
Червона «мазда» стояла ліворуч од входу. Біля неї прогулювався сержант із «калашниковим» – охорона райвідділу.
– Нічого машинка! – схвально сказав він Віктору, що відмикав дверцята ключем. – У вас же центральний замок! – додав він придивившись.
Із виглядом знавця він узяв у Віктора ключі, показав на дві кнопки брелока-дистанційки. Натиснув кілька разів, із посмішкою спостерігаючи, як слухняно клацає машина дверними замками. Потім повернув ключі Віктору.
У салоні пахло дезодорантом. Віктор вів машину обережно, уважно стежачи в обидва дзеркала заднього огляду. Кілька разів йому сигналили знервовані його повільною їздою іномарки, але це не змусило його їхати швидше.
На Південному мосту він прилаштувався в хвіст такого ж повільного «фольксвагена» і неспішно покотив за ним зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину.
Раптом сторонній звук змусив його сіпнутися. М’яка телефонна трель долинала з ніші під магнітолою. Віктор засунув туди руку й витягнув мобільний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуїція підказала натиснути на зелену кнопочку.
– Ну як машина? – запитав незнайомий чоловічий голос.
– Клас, – відповів Віктор. – А хто це?
– Георгій. Георгій Георгійович, але ми будемо на ти. Так простіше. Я подзвонив тільки познайомитися, пора вже. Фільми про американських полісменів полюбляєш?
– Так.
– Там вони завжди удвох працюють. У «Міцному горішку» і в інших. Напарники. Я буду твоїм напарником…
– Коли? – приголомшено запитав Віктор.
– Уже, – відповів чоловічий голос. – Так що звикай до думки, що ти не сам. Тобі ж легше буде. І безпечніше. Зрозумів?
– Не зовсім…
– Це не страшно. Мій мобільний – 240-80-90. Запам’ятай. До речі, папери про розтин уже прочитав?
– Так.
– Я б тобі радив завтра під’їхати туди й поговорити з експертом…
– Я й так збирався.
– Молодець! Світла голова! – мовив чоловічий голос. – Телефон у машині не залишай! Бувай!
Під’їхавши до будинку, Віктор згадав, що не взяв на роботі пайок. Настрій одразу упав. Хоч час і не пізній, але госпвідділ уже на замку, і ніхто йому не видасть в обмін на підпис обіцяний кульок із продуктами.
7
Іван Львович повернувся пізніше, ніж обіцяв. Сказав, що зустрів знайомого й засидівся з ним у барі. Виявляється, бар був зовсім поряд. Згадка про бар підштовхнула Ніка до питання про гроші.
– Звичайно, звичайно. Ось! Я просто забув, – Іван Львович витягнув із внутрішньої кишені піджака конверт і простягнув Ніку. – Тут двісті гривень. На перших порах. Не соромтеся, витрачайте. Власне, чом би нам із вами не повернутися до бару? Я пригощаю! Тільки буквально два слова спочатку. По-перше, якщо ви боїтеся роботи, яку я вам запропонував, можна зробити крок назад. Тобто вам доведеться повернутися в Саратов і далі вирішувати свою долю самостійно. Це, звичайно, вас не звільняє від відповідальності за володіння отриманою інформацією…
– Ні, ні, я згоден… – поспішно вставив Нік, надягаючи піджак.
Іван Львович усміхнувся.
– Я знаю, що ви згодні. Мені важливо знати, що ви ТВЕРДО згодні, а не вимушено. Від цього ж залежить результат роботи… Ну, тоді ходімо!