Гра у відрізаний палець
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6786-9
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у відрізаний палець». Краткое содержание книги:
Розслідувати цю незвичайну справу доручено молодому лейтенанту міліції Віктору Слуцькому. У ході слідства доля зіштовхує його з Ніком Ценським – колишнім військовим перекладачем. З часом вони починають розуміти, що втягнуті в таємну і жорстоку гру спецслужб України та Росії, які вийшли на слід величезних грошей колишнього КДБ.
Не раз піддаючи своє життя смертельній небезпеці, Віктор і Нік не відразу усвідомлюють, що вони всього лише пішаки в цій грі…
– Що там у тебе? Розповідай! – вона дивилася йому просто у вічі.
– Справу дали! – признався нарешті Віктор. – Справжню!
– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.
Віктор зітхнув.
– Тобі тільки пайок, а на все інше начхати. Завтра пайок. До речі, там і масло буде, кілограм.
– А ще що?
– Гречка, згущене молоко, рибні консерви, оселедець. Усе як завжди.
Декілька хвилин вони їли мовчки, потім дружина, відчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вічі Віктору.
– Так що там за справу тобі дали?
– Убивство, – з гордістю відповів він.
– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж ніколи таким не займався! Це небезпечно?
– Це чудово! Якщо розкопаю – цінний подарунок, звання, більше грошей. Розумієш?
– А кого вбили?
– Ще не знаю, завтра вранці отримую папери. Мене тільки ввечері повідомили.
Іра кивнула. Вона подивилася на чоловіка з любов’ю та жалістю. Важко їй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловікові доручили розслідувати справжнє вбивство. Он у кіно ті, що за вбивцями ганяються, завжди міцні, накачані, високі або кремезні. А в житті, виходить, усе не так. Остання думка їй сподобалась, і вона повторила подумки: «А в житті усе не так!»
З кімнати долинув дитячий плач.
Іра спохопилася.
– Постав чайник, а я поки що її погодую.
– Скільки у тебе справ задіяно? – запитав уранці Віктора шеф.
– Двадцять сім.
– Що-небудь серйозне є?
– Сім пограбувань у ліфті, чотири квартирні крадіжки, підпал комерційного кіоску, решта – дрібниці.
– Завтра отримуємо стажистів із вищої школи міліції, передаси все їм. П’ятеро прибуде, можеш одного вибрати собі в помічники.
Віктор стояв перед столом, заваленим паперами, за яким сидів у офісному кріслі-крутилці Леонід Іванович, він же майор Крисько, він же між своїми – Щур, проте з повагою і майже з любов’ю.
Майор у п’ятдесят п’ять – і до скону майор. Іншими словами, з породи вічних майорів, яким абсолютно наплювати на своє майбутнє. У Леоніда Івановича його зневага щодо майбутнього виявлялась у постійній скуйовдженості, та й голився він нерегулярно. Важко сказати, стежив би він за собою краще, якби отримав підполковника. Скоріше за все, ні. У цьому віці вже не зраджують звичок або їх відсутність.
– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потім зайдеш до мене! – сказав він утомленим голосом і кивнув Вікторові на двері.
З текою в руках Віктор зайшов у свій кабінетик із тріснутою шибкою, через яку у вітряну погоду вривався потужний протяг. У кабінеті всівся за свій стіл. Кинув погляд на два порожні столи, що стояли під стіною. Хазяїн одного з них уже ніколи сюди не зайде – нині сам під слідством. Другий – у відрядженні. Отже, можна спокійно посидіти в тиші, зосередитися.
Справа починалася з декількох фотознімків трупа з явно передавленою канатом або мотузком шиєю. Розглянувши знімки, Віктор заглибився в супровідні документи.
Поступово до нього дійшло, що він уже чув дещо про цей випадок від свого приятеля Дмитра Ракіна, що перейшов у спецвідділ «Ф». Учора вранці Дмитро забігав до них на п’ять хвилин – була в нього якась справа до шефа. Потім, вийшовши від Щура у хорошому настрої, він і сказав Віктору, що зараз усе СБУ на вухах: якийсь відставний генерал, радник президента, вирушив у «посмертне» самотнє повітроплавання. Віктор уже не пам’ятав точно слів Дмитра. Можливо, він сказав не «вирушив», а «відправили»? Учора це значення не мало, а сьогодні все змінилося.
Відклавши папери, Віктор спробував згадати слово в слово те, що говорив учора Дмитро.
У двері кабінету постукали.
– Відчинено! – крикнув Віктор. Увійшов шеф.
– Ну як, ознайомився?
– Ще ні, – зізнався Віктор. Шеф пройшов до його столу, узяв з-за іншого столу стілець, усівся навпроти.
– Що, невже ніяких питань немає? – запитав заклопотано.
– Я ще не дочитав, Леоніде Івановичу.
– Дивно. А по ходу читання питань хіба не виникало? А в мене виникли.
– До мене? – здивувався Віктор.
– Ні, до когось третього. До того, хто вирішив цю справу сюди відфутболити… У тебе тут кип’ятильник є?
Віктор кивнув.
– Зроби чаю і давай разом поміркуємо.
За чаєм в основному міркував майор. Щоправда, міркував він дуже допитливо й увесь час дивився у вічі Віктору.
– По-перше, справа занадто свіжа, щоб готувати її в розряд безперспективних. По-друге – урядовий труп. Тут, за логікою речей, має бути ціла бригада з важняком на чолі. А що ми маємо? Справу з СБУ передають у наш район! Формально причина є – гірка, з якої злетів генерал на дирижаблі, розташована в нашому районі. Приземлився, щоправда, він у сусідньому. Але це значення не має. Газети про справу ще нічого не написали, навіть некролога. Значить, хтось інформацію прикрив. Це й нам сигнал – нікому з журналістів про справу говорити не варто. Зрозуміло?