У нетрях темнолісу

— Особливий! — приснув Живчик.

— Так, — сказала Спелда. — Навіть повітряні пірати це помітили, коли тебе побачили, — додала вона тихо. — Ось чому твій батько... — Її голос урвався. — Ось чому ми... Ось чому ти мусиш піти з дому.

Живчик онімів. Піти з дому? Що вона хоче цим сказати? Він повернувся кругом і поглянув матері в обличчя. По її щоках текли сльози.

— Щось я не розумію, — сказав він. — Ви хочете, щоб я пішов?

— Ні, Живчику, звичайно, я цього не хочу, — хлипала вона. — Та менше як за тиждень тобі вже виповниться тринадцять. Ти дійдеш літ. Що ти робитимеш далі? Ти не зможеш валити ліс, як батько. Ти... ти не створений для цього. А де ти житимеш? Хатина вже затісна для тебе. А тепер ще й повітряні пірати знають про тебе…

Живчик безперестанку термосив пальцями пасмо волосся. Три тижні тому він із батьком ходив у нетрі Темнолісу, де лісові тролі валили та обробляли дерева, що йшли на продаж небесним піратам.

Батько вільно проходив під найнижчими гілками, а Живчикові доводилось нагинатись. Та навіть цього було замало. Раз по раз він стукався головою, аж поки всенька його маківка перетворилася на суцільне червоне садно. Під кінець хлопцеві тільки й лишалося, що продиратися до прогалин рачки.

— Наш останній новобранець-лісоруб, — доповів Тунтум піратові, який командував того ранку заготівлею.

Пірат відірвав погляд від дощечки і зміряв ним Живчика з ніг до голови.

— Височенький, — виснував він і знову втупився у свою писанину.

Живчик задивився на повітряного пірата. Високий, прямий, він видавався величним у трикутному капелюсі та шкіряному нагруднику з тисненим візерунком, із заспинними крилами та нафарбованими баками. Його плащ подекуди був полатаний, однак усілякі китички, рюші, золоті гудзики та косиця все ж надавали його вбранню розкішного вигляду. Кожен із сили-силенної предметів, почеплених на спеціальні гачечки, здавалося, промовляв про якусь пригоду.

Живчик спіймав себе на думці, що йому страшенно цікаво знати, з ким бився пірат отою абордажною шаблею з руків’ям, оздобленим самоцвітами, і звідки взявся отой зазубень на її довгому кривому лезі. Цікаво, які дива він бачив у свій далекогляд, які мури штурмувати допомагало йому оте бойове спорядження і до яких далеких країв приводив його отой компас.

Несподівано пірат знову позирнув поверх своєї дощечки. Зауваживши на собі Живчиків погляд, він глузливо звів брову.

Хлопець збентежився і опустив очі додолу.

— Ось що я тобі скажу, — звернувся пірат до Тунтума. — Для високого юнака на небесному кораблі завжди знайдеться місце.

— Ні! — різко відповів Тунтум. — Щиро вам вдячний за вашу ласку, — додав він уже лагіднішим голосом. — Але — ні.

Тунтум знав, що його син не протримався б на піратському судні й десяти хвилин. Повітряні пірати були ледачі, безсоромні лайдаки. Такі ладні перерізати горлянку першому-ліпшому. І тільки тому, що вони непогано платили за летючу деревину з Темнолісу, лісові тролі погоджувалися підтримувати з ними такі-сякі стосунки.