Фальшивомонетники
- Автор: Жид Андре
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-8118-18-9
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Фальшивомонетники». Краткое содержание книги:
«Пане!
Я зрозумів, унаслідок певного відкриття, яке сьогодні зробив цілком випадково, що повинен перестати вважати вас своїм батьком, і це принесло мені величезну полегкість. Я любив вас так мало, що протягом тривалого часу вважав себе безсердечним сином; тому я відразу почув себе набагато краще, коли довідався, що я взагалі вам ніякий не син. Можливо, ви вважаєте, я повинен бути вдячним вам за те, що ви ставилися до мене, як до одного з ваших дітей. Але, по-перше, я завжди відчував певну різницю у вашому ставленні до них і до мене, а по-друге, я надто добре вас знаю, аби розуміти, що ви поводилися так тільки тому, щоб уникнути жахливого скандалу й приховати ситуацію, яка робила вам дуже мало чести, — і нарешті тому, що ви просто не могли поводитися інакше. Я волію піти з дому, не побачившись із матір’ю через острах, що, прощаючись із нею назавжди, можу розчулитись, а також тому, що вона могла б відчути певну незручність переді мною, а мені це було б прикро бачити. До того ж, я сумніваюся, що її любов до мене досі жива; оскільки я постійно перебував у пансіоні, вона майже не мала часу для того, щоб мене добре взнати, а що, дивлячись на мене, вона неминуче згадувала про певні події у своєму житті, які вона хотіла б стерти зі своєї пам’яти, то, я думаю, вона сприйме звістку про те, що я пішов, з радісною полегкістю. Скажіть їй, якщо у вас стане на це мужности, що я не дорікаю їй за те, що вона народила мене байстрюком; що, навпаки, я волію бути таким, аніж знати, що я народився від вас. (Пробачте мені за те, що я так говорю; я не маю наміру ображати вас; але мої слова дадуть вам привід зневажати мене, й це принесе вам полегкість.)
Якщо ви хочете, щоб я зберіг мовчанку про ті потаємні причини, які примусили мене покинути ваше родинне вогнище, прошу вас не намагатися мене повернути. Рішення покинути вас, яке я ухвалив, остаточне й безповоротне. Я не знаю, скільки вам коштувало утримувати мене до сьогоднішнього дня; я міг погодитися жити за ваш кошт, оскільки нічого не знав, але, само собою зрозуміло, я волів би нічого не отримувати від вас у майбутньому. Думка про те, що я ваш боржник, для мене нестерпна, і я певен, що якби можна було повернутися до початку, то я волів би померти з голоду, радше ніж сидіти за вашим столом. На щастя, я чув, як мені пригадується, що моя мати, коли ви з нею одружилися, була багатша за вас. Тому я маю підстави вірити в те, що жив за її кошт. Я дякую їй за це, прощаю їй усе інше й прошу, щоб вона забула мене. Ви знайдете якийсь спосіб пояснити, чому мене немає, якщо це в когось викличе подив. Дозволяю вам скласти всю провину на мене (але я добре знаю, що ви не стали б чекати мого дозволу, щоб це зробити).
Я підписуюся безглуздим прізвищем, яке належить вам, яке я хотів би вам повернути і яке мені не терпиться зганьбити.
Бернар Профітандьє
P. S. Ввесь свій одяг я залишаю Калубові, адже ви, певно, вважаєте, що він має більше право носити його, ніж я».
Пан Профітандьє, хитаючись, додибав до крісла. Він хотів би подумати, але думки мішалися в його голові. До того ж він відчув легке поколювання в правому боці, якраз під ребрами. Воно не переставало — це давала про себе знати печінка. Чи є в цьому домі бодай мінеральна вода «Віші»? Якби дружина вже прийшла додому! Як він скаже їй про втечу Бернара? Чи треба показувати їй лист? Адже він несправедливий цей лист, жорстокий і несправедливий. Він повинен відчувати обурення. Йому хотілося вважати обуренням свій розпач і смуток. Він глибоко втягував у груди повітря й щоразу видихав вигук «О, Боже!», швидкий і слабкий, як зітхання. Біль у боці змішувався з його смутком, біль підверджував його й локалізував. Він мав таке відчуття, що сумує саме його печінка. Упав у крісло й перечитав Бернарів лист. Зажурено стенув плечима. Безперечно, лист жорстокий і несправедливий у стосунку до нього, але в ньому відчувається роздратування, виклик, хвастощі. Ніхто з його інших дітей, із його справжніх дітей ніколи так би не написав, та й сам він на таке неспроможний. Він у цьому переконаний, бо в його дітях немає нічого такого, чого б він не знаходив у собі. Він завжди думав, що повинен осуджувати Бернара за незвичність, брутальність і неприборканість його вдачі. Але він міг думати й тоді, і тепер що завгодно, проте чудово знав, що саме за це любив Бернара так, як ніколи не любив інших.
Уже кілька хвилин із кімнати Сесіль чулася музика — повернувшись із концерту, вона сіла за фортепіано й уперто виспівувала одну й ту саму фразу з якоїсь баркароли. Зрештою Альберик Профітандьє не витримав. Він прочинив двері вітальні й промовив жалібним, майже благальним голосом, бо кольки в печінці почали завдавати йому нестерпного болю (до того ж він завжди поводився трохи боязко, коли розмовляв із нею):