Фальшивомонетники

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився якоїсь великої необачности?

— Ні, то була дівка, яку Дюрмер добре знає, він нас і познайомив. Особливо мені дошкулили її балачки. Вона базікала, не змовкаючи. І до чого ж дурна! Я не розумію, як можна не замовкнути в ці хвилини. Мені хотілося заткнути їй рота кляпом, задушити її...

— Мій бідолашний друже! Але ж ти міг би й передбачити, що Дюрмер може підсунути тобі лише ідіотку... Чи була вона бодай гарна?

— Невже ти думаєш, я дивився на неї?

— Ти йолоп. Ти янгол кохання. Спробуймо заснути... чи принаймні ти добре...

— Чортівня! Саме це і вселяє мені найбільшу відразу: що все ж таки я зміг... що я поводився так, ніби справді її жадав.

— Та це ж чудово, старий.

— Замовкни! Якщо це і є кохання, то я наситився ним надовго.

— Який же ти хлопчисько!

— Хотів би я побачити тебе на моєму місці!

— О, я, як ти знаєш, не бігаю за кожною спідницею. Я ж тобі казав: я чекаю великої пригоди. Те, що ти розповів, мене не приваблює. Хоча, якби я...

— Якби ти що?

— Якби вона... Пусте, спробуймо ліпше заснути.

І Бернар рвучко повернувся до друга спиною, трохи відсунувшись від тіла, теплота якого його бентежила. Але Олів’є через мить подав голос знову:

— Як ти гадаєш, Бареса оберуть?

— Чорт забирай! Тебе це хвилює?

— Мені плювати! А знаєш... — Він трохи сперся на Бернарове плече, й той перевернувся. — Мій брат має коханку.

— Жорж?

Малий, який удавав, ніби спить, але все чув, нашорошивши в темряві вуха, почувши своє ім’я, затримав подих.

— Ти здурів! Я говорю про Венсана.

(Венсан був старший за Олів’є і вже закінчив кілька курсів медичного факультету.)

— Він тобі сказав?

— Ні. Він навіть не знає, що я про це довідався. Батьки нічого не знають.

— А що вони сказали б, якби довідалися?

— Не знаю. Мама була б у розпачі. Тато зажадав би, щоб він або порвав, або одружився з тією дівчиною.

— Чорт забирай! Чесні буржуа не розуміють, що можна бути чесним інакше, аніж вони. А ти як довідався?

— А ось як. Протягом певного часу Венсан іде вночі з дому, після того як батьки лягають спати. Він спускається сходами майже нечутно, але я впізнаю його кроки на вулиці. Десь тиждень тому, здається, у вівторок, ніч була така задушлива, що я не зміг лежати в постелі. Тож підійшов до вікна, щоб подихати свіжішим повітрям і почув, як двері внизу відчинилися, потім зачинилися. Я нахилився над підвіконням і впізнав Венсана, коли він проходив біля вуличного ліхтаря. Було вже за північ. То було вперше. Я хочу сказати, то було вперше, коли я його побачив. Але після того першого разу я став спостерігати... о, цілком неумисне... і майже щоночі чую, як він виходить із дому. Нашу колишню спальню, мою та Жоржа, батьки переобладнали йому в кабінет для консультацій, коли він матиме клієнтів. А його кімната збоку, ліворуч від передпокою, тоді як решта нашого помешкання — праворуч. Він має свого ключа й може виходити та повертатися, коли йому заманеться, ніхто про це не знатиме. Зазвичай я не чую, коли він повертається, але позавчора, вночі, в понеділок, зі мною щось було не так: здається, я думав про намір Дюрмера видавати свій журнал... Я не міг заснути. Почув голоси на сходах і подумав, що то Венсан.