Фальшивомонетники

— Що то була за книжка? — запитав я його напрямки, проте намагаючись, щоб тон мого голосу та вираз мого обличчя були якомога приязнішими.

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його острах минув. Він не був вродливий, але погляд мав дуже виразний! Я побачив, як у ньому заворушилися всілякі почуття, ніби трави на дні струмка.

— То був путівник по Алжиру. Але він коштує надто дорого. Я не такий багатий, щоб його купити.

— І скільки ж він коштує?

— Два франки п’ятдесят сантимів.

— Але ж, якби ти не помітив, що я на тебе дивлюся, ти запхав би цю книжку собі до кишені, чи не так?

Малий зробив обурений рух і вигукнув із грубим викликом у голосі:

— Ви що, за злодія мене маєте?

Переконаність, яка звучала в його словах, мало не примусила мене засумніватися в тому, що бачили мої очі. Я зрозумів, що далі наполягати мені не слід, бо інакше я втрачу будь-яку можливість знайти з ним порозуміння. Я дістав із кишені три монети.

— Іди купи цю книжку. Я тебе почекаю.

Через дві хвилини він уже вийшов із крамнички, гортаючи предмет свого жадання. Я взяв книжку у нього з рук. Це був старий путівник Жоанни, видання 1871 р.

— Не розумію, навіщо тобі цей путівник? — сказав я, повертаючи йому книжку. — Він надто старий, і з нього мало користі.

Хлопець заперечив, що це не так, що новіші путівники коштують надто дорого і що «для його мети» мали цього старого путівника цілком годяться. Я не збираюся повторювати тут його власні слова, бо вони втратили б свої особливості, позбавлені свого дивовижного паризького народного акценту, з якими він їх вимовляв і який подобався мені тим більше, що він будував свої фрази досить вишукано.