Квіти на снігу

До літа не витерпів. Утік у березні. Із селища вибрався так само. Але цього разу вже не поспішав вилазити з-під дров’яного завалу, лежав майже дві доби, поки мене не перестали шукати поблизу лісоповалу й на найближчих станціях. Третьої ночі, геть задубілий, вибрався з-під дров, пробрався на платформу з деревиною, проїхав зупинки три й зістрибнув. Три дні пробирався лісами вздовж колії. На світанку четвертого купив квиток у загальний вагон пасажирського потяга – до найближчої станції (треба було економити гроші), далі – зайцем, інколи під сидіннями в загальних вагонах. Кілька разів змінював потяги й товарняки. Я не розслаблявся ні на хвилину, небезпека загострила мої слух і зір, страх бути спійманим зробив мене надзвичайно обережним – як лісовий звір, я на відстані відчував чужі запахи, вловлював підозрілі звуки, передбачав розставлені пастки, обминав їх і рухався далі. І все ж ця мандрівка також могла обірватися.

Це сталося вже перед Москвою. Я купив квиток у загальний вагон до найближчої станції, але не вийшов на ній. Як завжди, примостився посеред вагону – так, щоб можна було бачити двері з обох боків й у разі небезпеки вчасно пробратися до виходу або заховатися під сидіння. Чахкання потяга, нічна задуха в напханому людьми вагоні, похропування з усіх боків… Мені здавалося, що я тільки на мить провалився в сон, лише на якусь секунду-другу. Схопився від того, що хтось торсає за плече. Зі сну не міг зрозуміти, де я й хто переді мною. Чоловік у форменому картузі дивився на мене й мовчав. Я також мовчав і дивився. Відчував, як холонуть пальці рук і ніг, прислухався до безладного гупання серця, безпорадно зіпав ротом і подумки молився.

Що він угледів тоді у моїх розширених зіницях, той суворий залізничний службовець із потворним рубцем на шиї, що грубо випинав з-під коміра шинелі? Що прочитав у моєму затерплому погляді? Може, у нього десь такий же син, як я… А може, того холодного весняного досвітку на терезах душі чоловіка просто переважила Людина, а не Контролер… Він постояв, мовчки повернувся й пішов далі. Тоді я вперше зрозумів: є система з її залізними законами й капканами, але є й просто люди, які навіть в умовах найстрашнішої системи можуть вибирати – заганяти в ті капкани собі подібних чи зробити вигляд, що не помічають переслідуваних і дати їм хоча б маленький шанс вижити.

Я дістався до Москви. Звідти – до Києва. У Києві відчув полегшення: вірив, що тепер уже обов’язково доберуся додому, хоч би довелося пішки йти чи навіть повзком повзти.

У Залісці навіть не заходив. Обійшов село попід ліском і зразу до Волошенюкового хутора. Довго стояв під яблунею, що вже перецвіла, але ще не випнула із зав’язі зелені кулачки яблучат. Стояв і вдивлявся в завішене білими фіранками Соломійчине вікно. Мене била пропасниця. Хотів і не наважувався постукати. Що, як вона побоїться навіть говорити зі мною? Що, як уже забула давно? Що, як заміж вийшла? Та й хто я їй? Нам було по шістнадцять, лише по шістнадцять. І я поводився, як дурний дітвак: не насмілився навіть натякнути, як кохаю її, як думаю про неї ночами, як мало не млію, коли вона йде поруч. Тільки й того, що дивився та вірші писав, писав і дивився. Інколи мені здавалося, що вона про все здогадується. Але то були тільки здогади, а тепер і вони випаровувалися, як вранішня роса на траві.