Квіти на снігу
- Автор: Гуменюк Надежда Павловна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5520-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Квіти на снігу». Краткое содержание книги:
Сьогодні й сам дивуюся з тієї відваги. Могли ж запитати під час вступу про батька й указати на двері: завертай, хлопче, голоблі… Але прийняли. Може, тому, що в багатьох батьки опинилися деінде, а може, ще й тому, що в ті повоєнні роки мало грамотних було серед моїх ровесників: за Польщі сільські діти ходили до школи хіба зиму-другу, а за совєтів ще часу не було, щоб закінчити сім класів.
Нас троє з одного села стали учнями педшколи. Точніше, із самих Залісців двоє, я і мій двоюрідний брат, а Соломійка – з хутора, що примостився кілометра за півтора від крайньої сільської вулиці. Іноді ми під’їжджали попутною вантажівкою, іноді хтось з односельців підвозив «панів спудеїв» до міста на возі, але зазвичай ми ходили пішки. Щоб встигнути на заняття, доводилося вставати ще затемно. Із села ми з Каськом ішли до Волошенюкового хутора, де до нас вибігала Соломійка, а тоді вже втрьох через невеликий лісок прошкували до путівця, що вів до міста. Бувало, як дуже вже занегоджувалося, ночували в когось із земляків. Тоді в місті почали будівництво кількох заводів, і чимало людей із навколишніх сіл змінили статус – перейшли із землеробів у будівельники, маючи надію згодом влаштуватися на тих же заводах робітниками.
Це сталося вже на другому курсі, у вересні, рівно за рік після вступу до педшколи. Якось перед її вікнами, голосно чмихнувши й норовисто крутнувши лискучим чорним задом, зупинився «воронок». А за кілька хвилин мене викликали до директора.
– Горнич? – похмуро глянув на мене блідими риб’ячими очима цибатий дядько в галіфе й форменому кашкеті.
– Так, – відповів я.
– Читай! – він тицьнув мені під ніс зіжмаканий аркуш.
– У колгоспному ярмі / Ходять люди, як німі…
Я відчув, як раптом замлоїло в ямці під грудьми, перед очима попливли жовті кола.
– Та що ти там бурмочеш, ніби три дні не їв, мать твою? Голосно читай! – Чоловік нервово закрокував навколо столу, постукуючи по ньому вузлуватими пальцями.
Я читав, а в голові схарапуджено металися думки: як цей вірш потрапив до рибоокого? Хто міг вирвати аркуш із мого потаємного зошита, якого я нікому жодного разу не показував?
– Ну, упізнав своє писаніє, поет хрєнов?
– Це не моє.
– Не твоє?! А чиє?
– Не знаю.
– А почерк чий?
– Тут же друковані букви.
– Ти диви, справді друковані… Мда… Мда… Неси-но свої зошити. Ні. Хай директор принесе, а то ти ще загубиш дорогою. Чи сам загубишся, мать твою… Бігай потім за тобою лісом.
Директор витрусив із торбини на стіл дві книжки й кілька зошитів. Але в жодному з них не було вирваної сторінки. Мене посадили у «воронок» і повезли додому. У землянці хіба що мокрих стін не роздовбали, але також не знайшли нічого. Той зошит наче крізь землю провалився. Та й що такого цікавого вони б там знайшли? У ньому було десятків два віршів про моє перше кохання, у якому я й сам собі ще боявся зізнатися, і ось один такий, про колгосп… Хтось вирвав аркуш із крамолою, а самого зошита забрав і заховав. Та так заховав, що тепер я й сам не знаю, де його шукати. Але навіщо? Навіщо він це зробив? Міг би віддати рибоокому весь зошит. Тим більше, що всі інші вірші я просто писав, а не виводив друкованими літерами, і вони могли б «без суда и следствия»…
Мене допитували ще кілька днів. Цибатий кричав, що він і так точно знає: «Це твій, бандитський вилупку, пасквіль на власть, яка принесла в цю діру, у цю лісову глухомань і колгоспи, і заводи, і культуру, але такі неблагодарні тварі, як ти, не вміють оцінити те, що їм на блюдечку з голубою кайомкою подали», – моє зізнання йому до дупи, але він звик розв’язувати язики й не допустить, щоб його за носа водили. Та той крик розбивався об моє мовчання, як горіхи об стіну. І до нас знову приїхали вночі. І знову все повторилося, як тоді, коли забрали тата.