Квіти на снігу

Мовчиш. Ну то слухай. Бог любить красу, Він кожен куточок землі нею наділив. Щоб ми дивилися й самі до тієї краси тягнулися, вищими ставали. Навіть Колима… Прибув я туди невільником, арештантом, а став вільною людиною. Так буває: здається, що вже всьому кінець, що це твій останній глухий кут, з якого ніколи не вибратися, та раптом усе так повернеться… Ніби хтось переставить усе у твоєму житті, як фігури на шаховій дошці. Ти робиш шах і мат – і король у твоїй руці.

Ікону я написав уже пізніше, після Колими. І сопку теж із пам’яті малював. Сам не знаю, як воно так вийшло: ніколи про малярство й не мріяв. А якогось дня ніби чиясь рука моєю повела, і те, що було в пам’яті, на полотно зійшло. Значить, потрібно це було. Та ти не дивися на мене так – не божевільний я. А мо’, і справді трохи… Та ми всі в Божій волі. Ти теж… Тепер-от лежиш і мовчиш. Мовчи. І дивися на картину. Казав мені той старий евенк, що коли довго дивитися на сопки, то можна зцілитися. Дивний евенк. Приїжджав верхи на олені з бубном за плечима, і завжди так несподівано, наче він дух тайговий, що мандрував між видимим і невидимим світами, виринаючи то в одному, то в другому.

Називав себе «білим» шаманом і нащадком Бомбогора. Чула про такого? Був колись, здається, у сімнадцятому столітті, вождь Бомбогор, він очолював евенкійські племена, які боролися за свої права й незалежність. Розповідав про білого Ворона, який розфарбував увесь світ, а сам став чорним; про Світову ріку, що тече з верхнього світу в нижній; про звіра, який вмирає й воскресає. А ще – про стійбище на озері Єромо, де він народився. І як у тайзі зустрівся віч-на-віч із ведмедем, але той його не зачепив, бо ж ведмідь – то заступник шамана. І як на Чукотці спіймав тюленя. Найбільше ж говорив про сопки – що не може без них, сняться вони йому, заради них на Колиму вертається. Восени, коли палають сопки золотим вогнем, сідає він на свого оленя й у супроводі двох білих псів приїжджає до них.