Телефонна пригода

— Не кривляйтеся! Ви переповідаєте і, до речі, досить бездарно, початок мого оповідання «Розшук тривав годину».

— Свята правда! Але я вирішив перевірити ваш сюжет насправжки. Як було в оповіданні? Злодій поцупив два чемодани добра. А мій вилов скромніший: щойно я загорнув у хустину чотири каблучки, кольє, два браслети — це з трильяжу Маргарита Петрівни, гадаю, речі достойної золотої проби, дружина ваша, вибачте, меркантильна; з серванту взяв дві іменні чари, столовий набір, гадаю, це переважно срібло; ще позичив п’ятсот карбованців готівкою з того ж таки трильяжу… Пижикову шапку брати?

— Це подарунок оленярів Далекої Півночі, — вихопилось у приголомшеного Ельдара Хомича.

— Подарунок брати гріх… А ондатрова — теж подарунок?

Трубка хекнула.

— Не хвилюйтесь, Ельдаре Хомичу! До шапок, шуб і подібного м’якого золота я не доторкнуся, якраз на них і ловляться злодії при збуті, як ви блискуче показуєте у своїх творах…

— Слухайте уважно, товаришу, — оговтався Ельдар Хомич.

— Громадянине, — підказала трубка.

— Тьху І Так от, громадянине? Покладіть усе на місце і тихенько йдіть із дому. Ви прекрасно знаєте, хоча б з моїх творів, що жоден злочин не залишається безкарним. Спіймають вас швидко, ви самі згадали моє оповідання «Розшук тривав годину…».

— Врешті-решт спіймають, — приречено сказав злодій. — Але не швидко. Жодної помилки, яких припустився рецидивіст з вашого оповідання, я не зробив і, маю надію, не зроблю. Я уважний і вдячний читач, Ельдаре Хомичу!

— Те, що ви чотири хвилини базікаєте зі мною по телефону, вже помилка…

— Вибачте, дорогий Ельдаре Хомичу, абсолютно з вами не згоден! Як було в оповіданні? Поки рецидивіст патякав з обікраденим, той кивком голови підізвав свого колегу, приклав палець до губів і, підтримуючи розмову, написав записку, щоб колега терміново подзвонив у міліцію з іншого телефону. А ви на дачі один, як палець, цю інформацію я почув із уст Маргарита Петрівни…

— Сліди, так чи так, ви залишите, а потім вас представлять перед очі дружини та дочки!

— Я працював у рукавичках, Ельдаре Хомичу, причім у гумових подвійних. Як ви писали, тонкі рукавички можуть лишати сліди, а інші — ворс чи залишки шкіри… Крім того, я загримований. А прибуду до себе, спалю парик, рукавички і черевики, у мене каблук стоптаний, а це слід…

— А як ви збудете награбоване?

— Мине час, переплавлю золото й срібло, я дещо тямлю у фізиці твердого тіла, змайструю грубенькі каблучки і збуду зубним технікам, як спадщину незабутньої бабусі… От ви шепелявите, можливо, дещиця вашого до вас і повернеться у вигляді вставних зубів…

— Вас спіймають раніше!

— Я продам переплавлені коштовності у Кушці або на Камчатці, і не зараз — мені поспішати нікуди. За номерами асигнацій мене теж не викриють, усе розтринькаю у відпустці, розміняю у перекупок на базарах Криму, Кавказу, Прибалтики, а може, й Середньої Азії. Ага!

Запанувало мовчання.

— Я знаю, що ви обмірковуєте, Ельдаре Хомичу. Зараз ми покладемо трубки. Ви набираєте номер міліції. За сім хвилин тут буде машина. А я спакований — дві хвилини, і розчиняюсь у натовпі біля універсаму, ще три хвилини — і я в метрополітені. Руки порожні, коштовності у пазусі. Як затримали рецидивіста у вашому оповіданні? Він відчув, що господар навмисне затягує розмову. Тікав, як солоний заєць, і залишив на підступному гвіздку шмат рукава. До того ж, двірник примітив біля двору жовту «Ладу». Через годину цю машину затримав пост ДАІ далеко за містом. Крадених речей у водія не знайшли (він устиг передати чемодани спільнику у місті), але злодія притисли діркою на рукаві та відповідним шматком матерії на гвіздку…

— Послухайте, чоловіче, — задушевно сказав Ельдар Хомич. — Певний, що ми заприятелюємо. Понад те — я присвячу вам наступну повість. Погодьтеся, це набагато приємніше, ніж труситися ночами над краденим…

— О ні! Труситися я не буду. Я не тільки уважний читач, я, вибачте за нескромність, злодій-психолог. Гадаю, ви не заявите про крадіжку. Бо хочете того чи не хочете, а своїми творами ви нібито вчите жити наш славний карний розшук. Подасте туди заяву — сорому не оберетесь. А хто після цього віритиме вашим художнім домислам? Логічно? Логічно! Розмірковую далі — ваші останні публікації свідчать про певну творчу кризу. Все якось спрощено, надумано. А випадок зі мною дасть вам прекрасний життєвий матеріал. І, нарешті, перепаде на горіхи Маргариті Петрівні. Гадаю, це вона штовхає вас на халтуристику. Неприємно повторюватись, але ваша половина — меркантилістка і скупердяйка. Навіть карбованця за перевірку газу не тицьнула. Зате доньку Мирославу ви виховали чудово, вона презентувала мені два карбованці. Справа, зрозуміло, не в грошах, а в повазі до чужої праці…