Телефонна пригода
- Автор: Крыжановский Андрей Степанович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Телефонна пригода». Краткое содержание книги:
Будуючи свої оповідання на парадоксах, автор уміє ефектно довести абсурдність того чи іншого негативного явища, майстерно вивернути навиворіт жалюгідну сутність антиподів нашої моралі. Його творчості завжди притаманні лаконізм, динамічність і афористичність. Недаремно майже в усіх попередніх книжках письменника окремими розділами виходили його афоризми, які сам автор охрестив «контекстами». Ці влучні і дотепні афоризми, як і гуморески Андрія Крижанівського, когось-таки обов'язково примушують зіщулитися. А людей добрих вони, навпаки, зігрівають. Адже від щирої і веселої посмішки завжди тепліше на душі.
— З твоїми копійками? — перехопив ініціативу Сидоров. — Каву беру на себе!
— Я теж радий здійснити акцію з кавою на честь колеги Здирського! — відрапортував Дримба.
— Кінчай роботу! — підсумував Саунський.
Кава трансформувалася у досить теплий бенкет, Здирський насолоджувався загальною увагою.
— Ми всі мостили тобі крісельце! — нагадував Сидоров.
— Демократичність для шефа — перше діло! — запевняв Маляренко.
— Я завжди підкидатиму тобі відповідну інформацію, — ліз цілуватися Дримба.
— Не забувай друзів! — повторював Саунський.
Зашелестіли останні купюри, шарахнув шампанський салют, і товариство, обіймаючи Здирського, вивалилося з неонового кубельця у сутінки провулку.
— Братця! — сміявся Здирський. — Що маємо сьогодні на календарі?
— Перший день першої декади першого місяця другого кварталу, — доповів Дримба.
— А по-людському?
— Перше квітня! — напружив пам’ять квартет.
— То поздоровляю вас з днем сміху! — зайшовся Здирський. — То я дзвонив вам по телефону з приводу мого висування — ха! ха! — дурники ви мої дорогесенькі!
Запанувала трагічна пауза, а потім брудний, зате досить натоптаний портфель Саунського стер посмішку з єдиного щасливого обличчя — обличчя містифікатора. Інші портфелі виявилися теж досить вагомими…
Автор разом з вами, шановні читачі, розуміє, що портфелі мають виконувати інші функції, але з глибоким реалістичним сумом змушений констатувати, що в конкретному випадку благородні шкіряно-галантерейні вироби послугували знаряддями фізичного мордування людини веселої вдачі. Здирський на власній шкірі відчув усі нюанси переходу від комічного до трагічною, а його колеги, навпаки, з кожним помахом портфелів веселішали. Однак наступного дня на пожмаканому обличчі містифікатора знову засвітився усміх, а веселий настрій його колег розтанув у трагічній задумі: несподівано надійшов наказ про призначення Здирського шефом.
Сміх, як бачите, штука тонка і серйозна. А головне — двосічна.
Вишибала
Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися — джинсами чи перснем — хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.
Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю у столиці, а живу в Дачному — півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш — і не в того влучиш. Лишні нерви.
А в Дачному мене звуть Граф. Дім відгрохав на два поверхи. Внизу я. Нагорі мать. Мать, правда, стогне: взяв би, каже, сину, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор ніколи глянути. Бери, кажу, мать на грядки транзистор і закаляй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб по-австралійському шпрехала. Аякже! Сам я в «Ладі», а на мені джинси «Лев і Страус». Двісті монет кинув. Зате нашу вщипнути чи до інтуристочок підвалитися — всігда, пожалуста. Бо фірма. На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю клас — свого і даром не треба, хіба щось попоїсти.
Ось! Якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Страшная красота! Я один журнальчик роздобув не наш, «Плебей» називається, то їхні місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я школі пообіцяв скелета подарувати. Висушеного. І всі ласі від училки одразу відпали.
Ось! А тут сусідка моя, передова дачна женщина Мотря Карпівна, дочку-студентку заміж видавала за сироту-доцента.
— У саду ставлю стіл на сто чоловік, — поділилася зі мною Мотря Карпівна, — і окремий навіс для оркестру з ресторану.
— Кайф! — кажу. — Моя «Лада» до ваших послуг.
— Прийми мерсі! — каже Мотря Карпівна — Приходь з училкою, може, швидше її окрутиш.
— Мерсі обратно! — кажу. — Все буде тіп-топ, свого не випустимо.
— Є секретна просьба, — продовжує Мотря Карпівна. — Дістань вишибалу.
— Кого? — дивуюся.
— Вишибалу! Щоб у кінці столу тихенько сидів, а як хтось перебере, то вишибав того з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері…
— На чорта той вишибала?
— Для гонору! У моєї куми гуляли свайбу всього три дні і то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся…
— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?
— Ти що! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!
Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив шукати вишибалу. А навстріч один дачник суне, такий собі чмур, халупку зняв і ходить у ліс — дихає. Патякали, що він із закордонів повернувся. А дивитися нема на що — зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Конєшно, буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець!