Сестри крові
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8279-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сестри крові». Краткое содержание книги:
З моменту, як у бернардинському монастирі виявлено «Біблію диявола», нею відразу зацікавилися і Папа Римський, і шведська королева Христина, і вони попри все намагаються отримати її.
Інтриги до сюжету додає прибуття до Львова іспанського принца Хуана, який наймає козаків для здобуття трону, та поява таємничого ордену Сестер святої крові.
Поєдинки, морські битви, замовлені вбивства... І все це на тлі відчайдушної оборони Львова від військ Богдана Хмельницького 1648 року. Цікаво ще й те, що вперше в літературі ці події описано не очима українців, поляків чи євреїв, а очима львів’ян.
— Авжеж, пам’ятаю, — покивала головою стара. — Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.
Пізня осінь того року була вітряна й холодна, тумани ледь не щодня заволікували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такі шалені танці, що дерева тріщали й ламалися, а молодші пригиналися до самої землі. Навіть пташки не відважувалися ночувати на гіллі, звірі ховалися в непролазні гущавини, і горе тому подорожньому, що, заки сутінки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов із пекла в супроводі своїх численних слуг і пробує утвердити царство своє на землі. Зграї грабіжників висіялися по лісах і яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожніх, деколи розібраних до нитки, перекинуті вози й берлини. Люди боялися пізніми вечорами носа висунути за двері.
Саме такої лихої пори незадовго до сутінок верталася додому Вівдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнілі й безлисті кущі бузини, з яких ще подекуди звисали китиці ягід, що їх не встигли видзьобати пташки. Ціла зграя надженджурених ворон увінчувала верхівки грабів, втягнувши голови в плечі, й хижо зиркала на Вівдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотіти дощ, і Вівдя приспішила ходу. В тому місці, де долина починає розширятися і перетинається глибоким яром, кущі рідшали, а в самому яру їх і зовсім було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бігла вздовж яру, а відтак знову зникала в кущах бузини. Вівдя підвела голову догори: в небі збиралися кудлаті набурмосені хмари, і все було сірим та невдоволеним.
— Ох-ох, — зітхала вона, — ще кілька днів такої негоди, і вітри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.
Щойно вона це проказала, як почулося чиєсь хрипке хихотіння. Вівдя здригнулася і зазирнула в яр. Там під кущем на купі опалого листя сиділи три старі баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленій полотнині свою вечерю. Вівдя зупинилася і не могла надивуватися, бо ніколи раніше в цьому яру живої душі не бачила.
— Добривечір тобі, зеленоока Вівде! — привіталися баби сливе хором і знову захихотіли, тішачись подивом, який викликали на обличчі жінки.
«Звідки вони знають моє ім’я?» — дивувалася вона, але не зрушила з місця, а опустила торбу на землю і промовила:
— Добривечір і вам, добрі люди. Скоро смеркне, а о такій порі кожна християнська душа квапиться якнайхутше сісти біля грубки.
— Е, нам нема чого квапитися, — засміялися ті, — ми всюди у себе вдома.
— І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляє, тоді вам нелегко буде дістатися звідси. Можуть і гілки, і дерева падати.
Але три старі фурії й вухом не вели на ці слова, на їхніх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкірою, грали ті ж самі зарозумілі посмішки, що й раніше.
— До дідька вихор і ніч! Ми самі — вихор і ніч!
«Верзуть казна-що», — образилася Вівдя і, закинувши торбу на плечі, рушила далі.
— Егей! — покликали її баби. — Передай вугляреві Кребілю, що ми нині вночі завітаємо до нього в гості! Ха-ха-ха! І нехай готує добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!
— Чисто подуріли! — буркнула Вівдя. — Хто б то поночі по хатах сновигав?
— Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!
Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.
Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.
Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.
— Вівде! Відчиніть! — гукав чоловічий голос.
У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.
— Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги... моєї доньки, пологи... кляте насіння... — Він важко дихав. — ...нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.
За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.
— І чого воно проти ночі полізло? — дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. — Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.
— Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!
— Не призналася?
— Де там! Мовчить і плаче.
Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.
Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.
— Якесь навіжене, прости Господи, — бурмотіла Вівдя. — Скільки живу, такого не виділа.
— Хло... хлопчик? — запитала писклявим голосом вуглярівна.
— Хлопчик, — відповіла молодиця.
Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.
— Нічого... нічого... — хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.
— Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?
— Навіть і не думайте! — втрутилася вуглярева жінка. — Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.
Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.
— Кого там несе лихої години? — здивувалася господиня і метнулася до дверей.
До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.
— Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам[6], що прийшли рожаниці на поміч! — привіталися баби й захихотіли.
Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.
— Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.
Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:
— Най росте високим, як цей осот!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Друга кинула галузку дуба:
— Най росте міцним, як цей дуб!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Третя кинула на долівку орлине перо:
— Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!
— Воістину так! — проказали дві інших.
Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:
— Через нього много крові проллється.
6
Білоголова — молодиця.