Сестри крові

Він усміхнувся:

— Чи ти ба! А ти звідкіля такий?

— Зі Львова.

— О! А я з Поділля.

— І що ви тут робите?

— Домів повертаюся та ніяк не вернуся. Ану лишень випий зі мною, то розкажу. — Він налив мені рому, ми випили. — Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до турків, у Синопі на базарі купив мене турецький купець, щоб йому на тім світі чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тій галері, як на підбір — самі наші та ще трохи ляхів, московитів і литвинів. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звільнитися.

Тут він простягнув мені добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krótkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawą dzielną і odwagą wielką kapitana Marka Jakymowskiego który byl więźniem na tejźe galerze z oswobodzeniem 220 więźniów chrześcian, z wlóskiego na polskie przelozone w Krakowie Roku Pańskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж році, але вже італійською, котра мала ще довшу назву: «Реляція про здобуття флагманської галери Александрійської в порту біля Мітилени капітаном Марком Якимовським невільником на тій же ж галері, зі звільненням 220 невільників християн, де описується, як привів він щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. II. 1628 р. дістався на бригантині до Рима; описано тут також шану, яку капітан Марко разом зі своїми товаришами склав Його Святійшості, зокрема бандеру галерну та інші речі, врешті прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римі й відзнаку, яку надав йому Його Святійшість».

— То це ви той капітан Марко?

— То ти вже чув про мене?

— Чув. Але цієї книжечки не читав.

— Ну, то дарую. У мене їх кілька.

Далі розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з піратського, ляснув мене по плечу:

— То ми берегове братство! Тільки ж ми не пірати, а корсари, й маємо ґлейт англійського короля Карла Першого. Він, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаємо тільки на донів та французів.

— Що за дони?

— Гішпанці. Ви що там у себе — їх інакше називали?

— Я плавав з фламандцями, вони їх називали чортами, бо ті носили все чорне.

— Ну, ми від французів перейняли — дони. А чому б тобі, земляче, не перейти до мене? Чого тобі з фламандчиками воловодитися, коли є наші. Всі свої — колишні козаки та трохи литвинів і ляхів. Ми турків та гішпанців чухраємо. Подумай. А як надумаєшся, то приходь сюди завтра з самого ранку. — Він кинув кілька цехінів на стіл і, вже встаючи, запитав: — То як тебе, хлопче, звати?

— Лоренцо.

— А бодай тобі вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?

— Батько. Він родом з Трієсту, а мама зі Львова.

Марко покивав головою і, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собі ще рому та смаженої риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирізнялася особливим стилем викладу, була взагалі позбавлена красномовності, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи її, я пригадала собі, що стрічала ім’я капітана Марка в іншій книжці, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писаній латиною та виданій у 1639 році. Там писалося, як Марко Якимовський, піднявши разом з іншими русинами повстання на турецькій галері, перебили всіх турків, перевдяглися в їхнє вбрання і пізніше захопили та потопили ще кілька турецьких галер, які плили з товаром з Єгипту. Врешті стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значніших сил, не захопили жодного міста.

Спочатку в книжечці розповідалося про галери та як турки купують у татар за безцінь невільників і садять їх на весла, жорстоко знущаючись над християнами. Далі йшлося про Касимбека, турка з Александри, губернатора Даміату й Розетту на Нижньому Нілі, що мав великий маєток у Єгипті й зі своїм братом Махметом гендлював різним крамом у тих краях. Кілька років тому він став капітаном чотирьох галер, що стерегли порт і наглядали за александрійською навігацією. На його головній галері було 220 християнських в’язнів — троє греків, двоє англійців, один італієць, кілька московитів, а решта з Русі та Польщі. Касим-бек спочатку перебував разом з іншою турецькою армадою у гирлі Дніпра, де за наказом султана будували фортецю в Очакові від нападів козаків — «людей дуже страшних для всіх турків». На початку зими, повертаючись додому, він узяв на свою галеру в Константинополі Юсуфа-каді, призначеного суддею до Александрії, з дружиною і челяддю. Дорогою туди вони прибули до острова Мітилени, або ж Лесбосу, в Егейському морі. Там, поповнивши запаси на початку листопада, багато разів намагалися вийти з порту, але змушені були щоразу повертатися через велику зливу й шторм. З цією галерою були три інші, котрі після останньої невдалої спроби вийти в море стали окремо від головної, хоч і недалеко, приблизно за третину милі.