Сестри крові
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8279-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сестри крові». Краткое содержание книги:
З моменту, як у бернардинському монастирі виявлено «Біблію диявола», нею відразу зацікавилися і Папа Римський, і шведська королева Христина, і вони попри все намагаються отримати її.
Інтриги до сюжету додає прибуття до Львова іспанського принца Хуана, який наймає козаків для здобуття трону, та поява таємничого ордену Сестер святої крові.
Поєдинки, морські битви, замовлені вбивства... І все це на тлі відчайдушної оборони Львова від військ Богдана Хмельницького 1648 року. Цікаво ще й те, що вперше в літературі ці події описано не очима українців, поляків чи євреїв, а очима львів’ян.
12 листопада Касим-бек зійшов на берег, взявши з собою сімдесят турків, щоб трохи відпочити. На кораблі зосталося тільки вісімдесят вояків та обслуги.
Серед в’язнів був Марко Якимовський, родом з Бару на Поділлі. Він замолоду звик до справ лицарських, був також у затягу під Цецорою і там потрапив у полон до турків. Побачивши, що капітан зійшов на берег з більшою частиною вояків, Марко віддався на милість Господа та почав думати, як би себе й товариство своє з неволі визволити. Він довірився двом свої друзям з Поділля — Степанові Сатановському та Іванові з Тульчина, котрі, як і він, не були прикуті, а ходили удень вільно по галері для різних послуг. Вони не повірили, що їм може вдатися втеча, й всіляко розраджували Марка. Але він відповів, що в таких відважних задумах більше треба покладатися на Господа Бога, аніж на здоровий глузд. Він був готовий на все і, не маючи під рукою іншої зброї, схопив три кийки з купи дров, що їх кухар заготовив для вогню. Коли ж кухар хотів йому перешкодити, він убив його тим кийком. Віддавши інші два кийки своїм товаришам, Марко побіг з ними до корми, де турки зазвичай тримали багацько зброї. Там дорогу їм заступив потуречений грек з оголеною шаблею. Якимовський почав з ним битися кийком. І хоч був уже поранений в ліву скроню і в плече, переміг ворога й забив його. Добігши до корми, козаки швидко добули зброю, якої там було доволі, та роздали її в’язням, які, похапавши, що лиш до рук попало — кийки, весла, барила, казани, успішно боронилися.
Тим часом Марко скочив на ніс галери, де був Мустафа, родом неаполітанець, якого Касим-бек залишив замість себе. Той ще не знав, що діялося, бо галера була накрита парусиною. Він думав, то розрух між в’язнями, що було на галері звичною справою. А побачивши, що до нього біжать Марко з ватагою, Мустафа схопив дві шаблі й став боронитися, але мужній, хоч і скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару між ребра й викинув у море. Тим часом турки підрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнів. Але в’язні за наказом Марка швидко згорнули полотно і, маючи вже вдосталь зброї, одних турків убивали, а других скидали в море.
Нарешті вони відрубали кітву й линви, які тримали галеру при березі і, незважаючи на безперервну стрілянину з міських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капітан Касим-бек, вибігши на берег, забрів до пояса в воду, рвав на собі бороду, кричав і заклинав їх, щоб повернулися. Та втікачі щасливо виплили на галері у відкрите море. В погоню за ними вислано було інші три галери, переслідування тривало з вечора аж до ранку наступного дня і ще кілька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання піднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем і громом, так що ті галери мусили повернути до Мітилени, занехавши погоню. А втікачі, незважаючи на бурю, плили далі. Незабаром потому звіявся сприятливий для них вітер, дуючи у спину (це було ще одне свідчення Божої ласки). Через п’ятнадцять днів, добувши свіжої води на острові, що здавна зветься Строфадес, неподалік Занте, і залишивши там пожертву в 200 реалів ченцям монастиря грецької віри, щасливо дісталися до Мессіни.
7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполітанського віце-короля приїхали до Палермо. Тут, вважаючи негідним торгувати людьми, навіть поганської віри, пам’ятаючи, що й самі визволилися, не втративши жодного зі своїх, розкували й випустили на волю двадцять двох турків, які теж відбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадія Юсуфа, який лишився у Мітилені, хоча могли б одержати за неї чималий викуп. Виявили вони також біля неї чотирьох вродливих невільниць-християнок, що прислужували їй кілька років, — Ганну, Катерину, двох Маргарит і одну панночку на ім’я Катерина, яку відіслано було до Александрії на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капітаном, а решту — взяли заміж старшини.
На честь перемоги над турками та на пошану Святої Діви Розалії, заступниці Сицилїї, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці Святої Розалії. Віце-король хотів їм подарувати півтори тисячі реалів, однак вони відмовилися їх прийняти, але прийняли натомість два кораблі — бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звідти — до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товаристві 30 старшин і п’ятьох жінок. Там вони поклали до ніг Святого Отця Урбана Восьмого розкішну велику хоругву з білого єдвабу, на якій дуже гарно було вигаптувано чотири турецькі місяці, оздоблені арабським письмом. Подарували також великого позолоченого ліхтаря. Потім занесли інші хоругви по різних костелах у Римі».
Цікаво, подумалося мені, невже він з тих пір цілих двадцять років плаває на піратському кораблі? Либонь, фортуна йому сприяє. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрів мене вдоволеною усмішкою.
— Ну що? Надумався? — Я кивнула. — Тоді сідай коло мене. Чи ти, часом, у гішпанській не петраєш?
— Знаю латину, німецьку, польську, французьку, венеційську, флорентійську та кастильську. І, до речі, я закінчив медицину в Падуанському університеті.
— Е, то ти скарб. Ось поглянь — ми захопили гішпанську королівську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цікаве пишеться. Я ще друковане можу розібрати, але не писане.
Він не помилився, в одному з листів повідомлялося про ґалеон, який мав виплисти з Ліми з награбованим у індіанців золотом у супроводі ще двох військових кораблів. Так виглядало, що приблизно за два тижні кораблі причалять до Азорських островів, бо на острівні порти прямувало чимало ґалеонів з золотом з Перу та Мексики. Від островів корабель міг уже плисти до Іспанії без військового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капітан Марко розраховував перехопити іспанську здобич. І коли капітан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» — на честь бога вітрів, і грізне його обличчя з кудлатою бородою виднілося на самому носі корабля, вирізьблене з червоного дерева.
Я метнулася до «Сан-Єроніма», забрала свої речі й інструменти, попрощалася з капітаном Корнелісом і зійшла на поклад[5] «Стрибога», все ще сумніваючись, чи не чиню дурниці. Але, як висловився Марко в тій книжечці, на рішучі вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тільки одна проблема — як мені не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирішив, розуміючи, що мені як медику належиться окрема каюта.
Розділ 2
Еуфорбія Фебролиста. Касперів батько.
Травень 1648 року
В перші дні після втечі Юліани зі Львова Рута й Лукаш вели себе як завжди, хоча інколи навіть уникали зустрічатися поглядами, в обох чаїлося почуття не достатньо викристилізованої провини, смутне й невиразне розкаяння невідомо в чому. Здається, у формі натяків вони перекинулися кількома щирими думками після порятунку Лукаша, щось сказали одне одному, але дуже неконкретно. Так думала Рута, усвідомлюючи, що все це могло означати багато чого й геть нічого. Та жоден з них не насмілювався першим довести розмову до кінця, увиразнити почуття, якщо вони є, зробити крок до зближення. Вже через добу Лукаш нічого не пригадав з того, що відбувалося після його визволення. Його довели до хати, поклали, і він цілу добу проспав. Рута делікатно поцікавилася, які його враження з тієї пригоди, щоб вивідати, чи пригадує він ті кілька слів, які для неї виявилися дорогими. Але ні, він не пригадував. «Я була така сліпа», — сказала вона тоді йому, а він відповів: «Я теж». Чи означало це, що його почуття до Юліани були наслідком засліплення? Як і Рутині. Але ось тепер вони разом прозріли?
Але Лукаш усе ще відчував себе зрадженим у своїх найщиріших почуттях. Хоча яка зрада? Нічого ж не було. Він закохався у фата морґану, вона одного дня з’явилася, а потім розвіялася, як сон. До Рути ж він ставився як до дитини. Втеча Юліани викликала в нього розпач і смуток, він не знаходив собі місця, хотілося кинутися за нею вслід, догнати, порозумітися, переконати, знайти спосіб повернутися. Він перебував у важкій задумі, викликаючи стурбовані погляди Айзека. Бо коли комусь відмовляв апетит — це вже було занадто, з цим Айзек змиритися не міг. Звісно, він чудово розумів стан Лукаша, але попервах лише мовчки спостерігав за його поведінкою, як і за поведінкою Рути. Якщо в душі Лукаша постала пустеля, то такої пустелі в душі Рути не було, вона готова була кинутися у вир кохання і вже перебувала на порозі цього виру, тільки з усіх сил себе стримувала, відкидала думки про Лукаша, намагалася не думати про нього, щоб не зазнати ще більшого болю. І це гнітило обох.
5
Поклад — палуба.