Крейдяна Людина

Коли я прийшов, Гладкий Ґев, Гоппо й Металевий Міккі вже чекали біля брами.

— Агов, Едді Мюнстер! Гарненька в тебе сумочка! — гукнув Гладкий Ґев.

Я спаленів від сорому та показав йому середнього пальця. Гоппо і Міккі душилися зо сміху. Тоді Гоппо, який був найлюб’язнішим і завжди мирив нас, сказав Гладкому Ґеву:

— Принаймні вона не така гейська, як твої шорти, недоумку.

Гладкий Ґев задоволено вишкірився, узявся за краї своїх шортів і пустився в танок, підкидаючи товсті ноги вгору, ніби та балерина. Це була його особливість. Ви нічим не змогли б образити Гладкого Ґева, бо йому було байдуже. Чи принаймні він вдавав, що йому байдуже.

— Взагалі, — сказав я, бо навіть попри слова Гоппо, та сумка здавалася мені дурнуватою, — я не збираюся її носити.

Я відстебнув пасок, вийняв із сумки гаманець, поклав його до кишені шортів і роззирнувся. Зусібіч парк обступав густий живопліт. Я запхнув сумку поміж кущів так, що її не було видно перехожим, але й не надто далеко, щоб я пізніше зміг її дістати.

— Певен, що хочеш залишити її тут? — запитав Гоппо.

— Ага, а що, як про це дізнається твоя мамця? — удавано писклявим голосом протягнув Металевий Міккі.

Хоч Металевий Міккі належав до нашої банди і був найкращим другом Гладкого Ґева, я завжди його трохи недолюблював. Було в ньому щось таке холодне і потворне, як ті пластинки на його зубах. Проте зрештою, якщо пригадати, ким був його брат, воно, напевне, і не дивина.

— Мені начхати, — збрехав я, стенувши плечима.

— Та нам усім начхати, — нетерпляче кинув Гладкий Ґев. — Може, вже забудьмо про ту бісову сумку і нарешті підемо на ярмарок? Я хочу першим потрапити на «Орбітальний політ».

Металевий Міккі й Гоппо зрушили з місця, бо зазвичай ми слухалися Гладкого Ґева. Можливо, тому що він був найбільшим і найкрикливішим серед нас.

— Але ж Ніккі ще не прийшла, — озвався я.

— То й що? — відказав Металевий Міккі. — Вона постійно спізнюється. Ходімо. Вона знайде нас.

Міккі мав рацію. Ніккі постійно спізнювалася. Та з іншого боку, ми домовлялися про інше. Ми мали триматися гуртом. Поодинці на ярмарку було небезпечно. Надто ж для дівчини.

— Зачекаймо ще п’ять хвилин, — запропонував я.

— Та ти, напевно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, намагаючись зімітувати (хоч йому це не дуже вдавалося) відомий вигук Джона Макінроя[1].

Гладкий Ґев полюбляв імітувати інших людей. Здебільшого американців. І це йому вдавалося так паршиво, що ми аж за боки хапалися зо сміху.

Металевий Міккі не сміявся аж так нестримно, як ми з Гоппо. Йому не подобалося, коли ми з ним не погоджувались. Утім, це не мало великого значення, бо щойно ми втихомирились, як почувся знайомий голос:

— Що вас так насмішило?

Ми обернулися. Ніккі підіймалася пагорбом і йшла до нас. Як завше, забачивши її, я відчув дивне тріпотіння в животі. Мовби я зненацька сильно зголоднів і потерпав від легкої нудоти.