Річки Лондона

— Ішов би ти краще додому! — гукнула вона. — Він уже не прийде.

Її подруги завищали сміхом. Я почув, як одна з них скаржилася, що «всі красунчики — геї».

І саме коли я думав про їхні слова, я побачив чоловіка, який дивився на мене з іншого боку Площі. Після того, як розповсюдилися призначені для геїв паби, клуби та чати в інтернеті, одиноким чоловікам, щоб знайти собі пару, більше не потрібно тинятися морозними ночами по туалетах і кладовищах. Але деяким все одно подобається ризикнути відморозити собі який-небудь орган — навіщо їм це, я гадки не маю.

Зростом він був метр вісімдесят сантиметрів, а вдягнутий у красивий костюм, що підкреслював широкі плечі та вузьку талію. На вигляд йому було трохи за сорок, він мав гарні риси обличчя, а брунатне волосся було зачесане по-старомодному. У світлі вуличних ліхтарів роздивитися було важко, але мені здалося, що очі в нього сірі. В руках у нього була тростина зі срібною голівкою, і я навіть не дивлячись міг би здогадатися, що туфлі в нього ручної роботи. Додайте йому ще супутника — дещо етнічного молодого парубка — і через таке зловживання кліше можна поліцію викликати.

Коли він неквапливо пішов до мене, я подумав, що він таки дійсно шукає собі дещо етнічну пару.

— Вітаю! — сказав він. У нього була чиста аристократична вимова, як у типового англійського злодія з голлівудського кінофільму. — Що ви тут робите?

Я вирішив спробувати сказати правду.

— Полюю на привида.

— Цікаво, — сказав він. — Йдеться про якогось конкретного привида?

— Ніколас Волпенні, — відповів я.

— Як вас звати і де ви мешкаєте? — спитав він.

Жоден лондонець не стане відповідати на таке питання без спротиву.

— Перепрошую?

Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й вийняв звідти гаманець.

— Старший детектив-інспектор Томас Найтінґейл, — сказав він і показав своє посвідчення.

— Констебль Пітер Ґрант, — представився я.

— Ви з відділку Черінг-Крос?

— Так, сер.

Він дивно посміхнувся.

— Продовжуйте, констеблю, — сказав він і пішов геть по Джеймс-Стріт.

Ось так і сталося, що я розповів старшому детективові-інспектору, що полюю на привидів, і якщо він мені повірив, то подумав, що я несповна розуму, а якщо не повірив, то подумав, що я гей, який має намір порушити громадський порядок непристойними діями.

А привид, якого я шукав, так і не з'явився.

Ви коли-небудь тікали з дому? Я тікав. Двічі. Першого разу, коли мені було дев'ять років, я дістався лише до супермаркету на Кемден Хайстріт, а другого разу, коли мені було чотирнадцять, я дістався аж до вокзалу Юстон і зупинився вже перед розкладом відправлення поїздів. Обидва рази мене ніхто не рятував, не знаходив, не повертав; коли я повертався додому, моя мати, цілком можливо, навіть не знала, що я тікав. Тато точно не знав — у цьому я певний.