Право на пиво
- Автор: Копил Віталій, Сандлер Юлія
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-90-6
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Право на пиво». Краткое содержание книги:
Пам’ятайте тільки про одне: якщо навіть гарного пива надто багато — це погано. Тому п’ємо в міру! Де мій келих? Наливай!
Не секрет, що пиво є улюбленим напоєм фанів, тобто аматорів фантастики. І саме конкурс оповідань про пиво викликав широкий резонанс серед письменницької та читацької громадськості. Отже, відкоркуйте пляшечку «Оболоні» і починайте читати. Це чтиво пасує під пиво!
— Ще скажи — клістир!
Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:
— Хлопці… А я какати хочу… Допоможіть…
Пепе не зважив на те. Похмуро сіпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дріб — мабуть, розмірковував, де б його дістати пива. Я допоміг Озиприншу звестися на ноги та вивів його, легкого та тремтливого, як пір’їна, до коридору.
Біля сортиру м’явся з ноги на ногу хирлявий юнак, на ім’я Ельдар, прізвисько його було Сирота. Його нещодавно прийняли до коледжу, казали, наче він не тутешній. Чутки ходили, ніби увесь його світ загинув, тільки над Сиротою доля зглянулася. Тож хтось із магістрів його притулив. Особисто я ніяких іншосвітніх прикмет у хлопцеві не вбачав — таке ж хлоп’я, як усі ми тут. Хіба що… та ні, бодай здалося, голова затуркана…
— Здоров був, Гаю. Привіт, Озі… що це з тобою?
— До театру прагне, — відповів я, долаючи у серці млість. — Мусить бути достовірним.
— То й справді…
— Ой, не можу, — пошепки простогнав Озипринш.
— Терпи.
— Там Мондо сидить, — зітхнув Сирота, — я вже п’ять хвилин тут джигую.
— Озьку, мусиш потерпіти. Ще ж Сирота попереду.
Озі тихенько заридав, уткнувшись у моє плече. Болісний вираз у ніжно-карих очах Сироти поступився місцем дивному сумному захопленню:
— Який ти дивовижний хлопець, Озі! Я б так не зумів…
Тут Мондо Кукін, дідька б йому в печінку, нарешті полишив шурхотіти та вовтузитись у сортирі й викотився геть. На нас він не зауважив. Сирота прожогом кинувся до вічка. Я ж притримував бідолаху Озі, відчуваючи плечем крізь грубу сорочку гострі хребці. От же дурник… дорослим бути закортіло… таки помре, як не дістанемо пива… І так раптом захотілося — ну, хоч би ковточок, навіть не зважаючи на Озьчину біду, та ще як навмисне — пахне ячмінним окрайчиком та хмелевою гіркотою…
Та це ж Сирота пташечкою випурхує з сортиру: сам — як ячмінний колосок, дрібні кучерики світлі, наче піна, пичка сяє — бо відлив добряче, тож ладен увесь світ покохати.
Отут я його й схопив за душу.
— Що таке, Сирота, наче від тебе пивом тхне, га?
Він одразу зів’яв.
— І ти до того ж! Відпусти!
— Не відпущу!
— Та облиш, Вороне, ну що тобі…
— Мені? Та пива ж, причому негайно. А ти тут розпахощився! Давай, кажи, де воно в тебе?
— Ябеда клятий! — Сирота пручався, та я тримав його міцно. — Паскуда! Усім пива треба! А де, в дідька, я його візьму? Розпрямили до біса наш Роздол, отакі ж чаклуни собачі, як ти, й розпрямили! А пивом від мене завжди тхне, бо я з усієї родини сам тільки й залишився!
Тут він, як пристало Сироті, розридався гірко й прошепотів крізь сльози:
— Бодай би ти Озипринша пильнував… Йому вже нікуди не треба.
Обох я притягнув до келії. Озі лише трохи пофількав, аби лиш не смерділо, а сам усе прислухався, як Пепе допитує Сироту. «Бо я один із усієї родини лишився…» — «Що за родина?» — «Та Сервесери ж ми, Сервесери з Роздолу, а я Ельдар Другий… і… і останній.» — «Що з того?» — «Та пиво ж наша царина… з дідів-прадідів… а тоді вбито було Пільзнера, й Лагера, й Портера, дядько Стаут скінчив смертю хоробрих… тітонька Брага, племінник малий, Квасик, теж загинув, живий тільки я…»
— Вороне! Чи тебе там присушило?
— Зараз! Озі, ти б хоч ворушився трохи, чи що…
Озі у відповідь лише кректав. Зійшла людина нанівець — зробилася як вісімдесятирічний дідуган: холодні руки тремтять, ноги заплітаються, вуста сині, очі — як у риби. Вніс я його, поклав у ліжко, прикрив ковдрою. Чи є Озипринш, чи нема його — тільки дихає важко.
Засльозеного Сироту Пепе поїв водою та стукав по спині.
— От бачиш, брате Вороне, пиво є, навіть воно поруч. Слухай, спадкоємце, а якби нам трохи? Нам деци вистачить… Заради доброго діла?
Спадкоємець похитав головою.
— Мене газом затруєно… Самий запах лишився, а духу немає. Інакше б магістрові Калібану не дозволили б навіть клопотатися. Але я вивчуся! — знову у очах Сироти скипіли сльози. — Я оте їхнє випрямлення розправлю так, що… Помщуся за всю рідню! Але пиво… хлопці, якщо вам справді треба… навіть не знаю… От якби шановний Пепе допоміг..
— Розправити вигин можна, звісно, — розважливо відповів Гарута. — На деякий час… якщо взагалі сили вистачить. Але чи певний ти, дитино, що пиво там ще залишилося?
— Чи певен! Та ж вони без пива не можуть жити… тобто він не може, вже він сам залишився, ворог клятий…