Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Кет сидить на підлозі зі схрещеними ногами, з одягу на ній тільки білизна й червона футболка. Вона схилилась над своїм ноутбуком. Я сиджу на бильці ліжка в неї за спиною, моя електронна книжка заряджається від її комп’ютера, і я вже вчетверте — ні, не жартую — перечитую «Хроніки Співочих Драконів». Вона вже трохи заспокоїлась після розчарування з ПМ і, повернувши до мене голову, каже:

— Це страшенно цікаво. Не можу повірити, що ніколи не чула про Альда Мануція. — На її екрані сторінка з його біографією у Вікі­педії. Я впізнаю цей вираз на її обличчі — таким воно буває, коли вона говорить про сингулярність. — Я завжди думала, що ключем до безсмертя будуть, наприклад, крихітні роботи, які лагодитимуть поламки в нашому мозку, — каже вона. — Але ніяк не книжки.

Мушу зізнатися їй, що думаю про все це насправді.

— Не певен, що книжки є ключем до будь-чого. Сама подумай, ми маємо справу з культом. Насправді. — Вона недовірливо примружує очі. — Проте загублена книжка самого Альда Мануція — це дуже важлива знахідка. Зіскануємо її й заберемо Пенумбру до Каліфорнії. Самі будемо керувати книгарнею. У мене є маркетингова стратегія.

Та, схоже, Кет мене не чує.

— У Маунтін-В’ю є команда… — каже вона. — Треба розповісти їм про це. Вона називається «Google навіки». Вони працюють над збільшенням тривалості життя. Лікування раку, регенерація органів, відновлення молекул ДНК.

Ну це вже якесь безглуздя.

— А кріогенікою у вільний час вони не займаються?

Вона докірливо зиркає на мене.

— У них цілісний підхід.

Я проводжу пальцями по її волоссю. Воно досі вологе після душу. Вона пахне чимось цитрусовим.

— Я просто не розумію, — каже вона й повертається до мене. — Як ти можеш миритися з тим, що наше життя таке коротке? Надто коротке, Клею.

Правду кажучи, у моєму житті траплялися дивні, а подекуди не вельми приємні явища, проте на тривалість я ніколи не скаржився. У мене таке враження, що минула ціла вічність, відколи я пішов у перший клас, і ціла техногенна епоха, відколи я переїхав до Сан-Франциско. У ті часи мій телефон навіть не мав доступу до Інтернету.

— Щодня ми дізнаємося про щось дивовижне, — продовжує Кет, — як-от про те, що під Нью-Йорком ховається таємна бібліотека. — Вона зупиняється й роззявляє рота, удаючи здивування, і від того мені робиться смішно. — Ти ж розумієш, що попереду на нас чекають ще й не такі дивовижі. Вісімдесят років чи навіть сотня — це дуже мало. Цього недостатньо. — Її голос тремтить, і я розумію, як сильно Кет Потенте перейнялась цією проблемою.

Я нахиляюся, цілую її в скроню й шепочу: