Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Тимчасом відбулося доволі урочисто Свято 11 листопада. Всі брали в ньому участь. Приглядалися і ми. Було теж начальство (союзники ж!). Якось дивно було дивитися на це свято, яке, так само чуже, як і тепер, бачили ми ще в цілком інших умовинах, в 1938 р. Промову виголосив професор з Варшави, співав хор вильнян під батутою учителя Станкевича, кілька деклямацій і все. Цікавий, однак, цей факт, що при праці і в собачих умовинах поляки таки своє свято відствяткували.

Всі ми були людьми в таборі і не диво, що за дротами не могли обійтися без політики. Дискусії велися палкі, думки часто висловлювалися і нові, і цікаві. Більшість думаючих поляків у нашому таборі була з північної Польщі. Але деякі інтеліґенти походили таки з Галичини, і тут і там висловлені погляди заторкували українську проблематику. Я у дискусії участи не брав, говорили все старші; тож не з меншим зацікавленням я слухав сказаного. Приблизно половина тих, що висловлювалися, стояли на передвоєнних позиціях. Але деякі львовяни таки твердили, що в цій війні українці доказали, що вони таки щось собою уявляють. Усі згоджувалися, що теперішній стан — це стан переходовий, що, скорше чи пізніше, Польща ще з українцями зустрінеться. Як ця зустріч буде виглядати, ніхто не прецизував надто докладно. Були голоси і за співпрацю, і за пімсту. Нове було це, що взагалі почали нас уважати, як щось, що діє.

Ніде однак не знаходилось однозгідних думок, щодо Росії. Стара ненависть до Росії віджила вже від 1939, але тут вона досягла апогею. Мимоволі впадав чоловік на думку, що большевики не можуть зробити більшої дурниці, як пустити оцих людей додому, бо цього, що вони розкажуть, жадна пропаґанда не переборе.