Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону
- Автор: Грицак Павел Евгеньевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Cicero
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону». Краткое содержание книги:
Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року…
Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі.
До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора.
Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже.
Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору і галичани.
Багато з них давали нам адреси, як щасливцям…
1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане.
Під одною стріхою
Було нас, як сказано, вісьмох. Четверо з нас належало до таборової обслуги, що відразу можна було пізнати: були ми вдягнені, як на табір, добре: ватовані штани, фуфайки, куртки, плащі, а найважніше — добрі черевики. Не диво: я крутився весь час при санчастині, діставав 75 карб. місячно. Часом міг продати свій хліб, а часом якийсь начальничок з магазину, для збереження добрих стосунків з санчастиною вимінював мені подерте білля на нібито ціле, чи звичайні штани на ватовані. Черевики мав я добрі. Свої шкраби я виміняв спершу в одного німця, який помер; хоч сталося це без його відома, бо було йому й так все одно. Коли вони подерлися, я виміняв їх ще раз у якогось латиша, так що зими не дуже боявся. Крім цього я мав в торбі 2 пари білля, кусень хліба, та обов'язковий «котєлок». Мав і 100 рублів. Коротко кажучи, я виходив з табору багатий — і був доброї думки.
Другий з черги був Логаза. Молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти у котел.
Тадзьо Салек мав, прекрасну функцію в таборі: він, бувши хворим на серце, став хліборізом. Це значить, що він, з одним лиш помічником, мав нарізати і наважити хліба для всього табору. Праця була важка, але дохідна, бо пекарня була тут же і спритний міг робити різні махінації. Він їх і робив.
Мединський, жвавий купець текстильної ділянки, влаштувався малярем. Ввесь табір мусів бути щороку білений, а ввесь рік це білення тут і там треба було поправляти, аж до наступної «побєлкі». Так то роботи вистачало на круглий рік. І він був не без гроша, бо й ця праця була оплачувана, а купецька жилка теж допомагала якось добути гроші в таборі. Чотири наші товариші, що ще осталися були спокійні, не дуже рухливі сільські хлопці, що по таборовому морі плавати не вміли та й не хотіли. Не дуже були раді, що їдуть до Польщі, тим більше, що вже мали вістки з дому, що їх родину переселено до Галичини.
Але надія на волю була очевидна та остаточно вплинула на їхнє рішення. Всі, окрім мене, мали якусь десь точку опору: Мединський у Кракові, Логаза у Криниці, хлопці — в Галичині. Але я з родиною ще жадного контакту тоді не нав'язав, і їхав таки в незнане. Та це мене не дуже турбувало, бо всі ми були в майже такому самому становищі: головне — вирватися звідси, а там якось буде…