Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону
- Автор: Грицак Павел Евгеньевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Cicero
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону». Краткое содержание книги:
Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року…
Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі.
До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора.
Ішли ми понурою підмосковською околицею. Було зимно, часом перепадав дощ. Минали ми якісь сумні села, якісь містечка, що нагадували собою знані з кіна оселі золотокопів з якоїсь Каліфорнії, але не були такі барвисті. Для населення ми не були жадною сенсацією. Вони дивилися на нас тупо і байдуже; не диво, бо дійсно місцевих тут не було й половини. А решта — це такі ж «вихованки» таборів, як і ми…
Марш тривав довго і конвой погано кляв. Він сам не знав, куди нас веде, знав лиш, що то має бути табір Но. 17. Вже стемніло, а ми все ще йшли. Нарешті на якійсь шахті ми докладно розпитували куди нам іти, і нарешті, цілком помучені, стали перед якимсь табором, чи радше огорожею із знаного кільчастого дроту, на рогах з будками, де дрімали «часові», і з лямпочками, що розсівали жовте світло, унеможливлювали втечу з табору.
Наш конвоїр загрюкав у браму. Була вже 10 година. З «окошка» глянуло неголене, заспане лице типу «рожа просіт кирпіча». «Кто, зачем, откуда» — рявкнув голос. «Давайтє, прінімайтє людєй» — відгаркнув наш конвоїр. «Восєм поляков с 8 лаґотдєлєнія прівьол». «Давай» — погодилося заспане лице, і ми ввійшли через вузькі ворота до табору.
Вартовий підстаршина, що все сидить у будці, званій «прохадная», гукнув на якогось конвоїра: «Васька, позові нарядчіка, начальніка корпуса, і єщо когонєбудь, пусть торопятся, зємляки ждуть». Ми переглянулися. Які й кому ми земляки? За кілька хвилин вернувся Васька з трьома людьми, якимись іншими ніж ці, яких ми бачили досі. В світлі слабої лямпи пізнати було немосковські фізіономії. Всі вони були в чоботах, один у цивільному плащі, щопам'ятав кращі часи, один мав окуляри і на диво, рогатівку.
«Честь родаци», — сказав чоловік у рогатівці. «Сконд єстесьцє»? «Ілє вас?» Я стояв за плечима Салека, що був вищий від мене на голову, а два рази грубший, так що обов'язок відповідати впав на нього. І добре, бо я, попри схвильовання, не був певний чи зумів би склеїти відповідь по-польськи. Почалися питання і відповіді. З нашої сторони говорив Тадзьо та два старші панове, Логаза і Мединський. Я і решта мовчали.
Вже з поляками ми вийшли з «проходної» та попрямували до бараку, де як казав цей в окулярах капітан, мали замешкати. Розмова не клеїлася. Бо Тадзьо був, одинокий з нас, дійсно розчарований, а ми попросту не знали на яку ногу ступити. Поляки здивовано переглядалися. Їм, мабуть, ніколи не приходилося зустрічати таких мовчазних земляків…
Кімнати в нашому бараку були невеликі. Ця, куди нас привели, мала лише голі причі, без лямпочки й сінників. Людей тут не було. Були за це блощиці, але ж це не новина. Коли замкнулися двері за нашими новими господарями, ми, стуливши голови до купи, почали радитися, що нам робити. Тадзьо, з яким ми говорили по-російськи, радив: «Нє буйцесєн, повєдзьцє, жесьцє поляци, я нікому ніц нє повєм. Може якось сєн достанєцє до Польскі, завше бендзє лєпєй». Ми обговорювали справу з різних сторін, але бачили, що іншої розв'язки нема. Як, одначе, нам, свідомим українцям, нагло перевертатися в поляків?
Але неприємність нас минула. Минула так, що поляки уважали нас всіх а пріорі за своїх. Були це люди назагал поважні, статечні, негрізні ще й тому, що походили, за маленькими виїмками, з Білосточчини, околиць Варшави і Помор'я. Більшість з них сиділа, судячи нормальними катеґоріями, невинно в таборі: це були аковці, вояки був. армії Берлінґа, що були мобілізовані в Польщі, а не в Росії, просто невинні люди; але було трохи фольксдойчів, різного хиткого елементу й дрібних урядників з часу німецької окупації. Тут панував інший дух, ніж у совєтських таборах. Польський «спецконтинґент» мав ще замало часу, щоб забути про це, що вдома таки було краще. Ці люди мали ще відвагу мати свої власні погляди, ба — мали відвагу ті погляди, і то голосно, висловлювати. Інтеліґенція становила великий процент таборового населення. Особливо багато було офіцерів, від поручника до майора.
Ставлення начальства до поляків було дивне. Усіх поляків уважали за членів союзної армії. Виходило б, що з цього повинні наступити якісь користі для них. Але це було тільки гірше: поляки, як союзники, діставали лиш військовий «жолд», а за працю їм не платили! Цей «жолд», це було 5,60 карб. Місячно! А німці, смертельні вороги Совєтського Союзу, заробляли після ж тарифи, як і совєтські робітники. Дальше, в зимовому періоді, звичайний «спецконтинґент», що не працював на шахті, діставав денно додатково 100 гр. хліба, отже, виходило разом 700 грамів. Союзники-поляки зате діставали лиш 500 гр. хліба денно. Зупа тут була страшна; звичайно варили тут немиту, гнилу капусту на воді, приправлену риб'ячими кістками. Каші не давали. Табір був такий бідний, що другого такого ніде я не бачив. Не було там жадної майстерні, жадної можливости докупити якийсь харч. Кожний був голодний і жив тим, що дістав. Про якусь видачу одежі навіть шкода було і мріяти. Все животіло на таборовій зупі, гніздячись на знаних двоповерхових нарах, по маленьких, задушливих кімнатах. Лазня тут була, але, з браку вугілля, її не опалювали. Тому тяжко було себе змусити купатися у холодній воді, а другого виходу теж не було, так що нічото іншого робити не оставалося. Не було тут і можливости відвошивити одежу. А тому, що лиш одиниці ходили купатися, кидалися воші і сверблячка.