Сказання з Небезпечного Королівства
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-966-8657-41-2
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сказання з Небезпечного Королівства». Краткое содержание книги:
Це найбільш повне зібрання знаменитих коротких оповідей Дж. Р.Р.Толкіна. П’ять історій, написаних так само майстерно та вишукано, як і улюблений багатьма «Гобіт», витворюють дивовижний світ, який не хочеться покидати: іграшковий песик Роверандом, подорожуючи на Місяць та в морські глибини, знаходить нових друзів і вчиться не ображати чарівників; Фермер Джайлз із Гема, ненароком прогнавши лихого велетня, змушений удавати із себе героя і ставати до бою з драконом Хризофілаксом; у Пригодах Тома Бомбадила йдеться про фантастичні мандри старого веселуна й про знайомства з гобітами, принцесами, гномами та тролями; Ковалю з Великого Вуттона випало проковтнути чарівну зірку, яка стає його перепусткою у Дивокрай; а Листок пана Дрібнички — це все, що залишилося у цьому світі від досконалого дерева маленького художника, котрого, як і всіх нас, чекала довга неуникна подорож. Ці історії доповнено есеєм «Про чарівні історії», де викладено теоретичні засади творчості славетного автора «Володаря Перстенів» і «Сильмариліона», передмовою Тома Шиппі — письменника і дослідника літературного спадку Толкіна — та пречудовими ілюстраціями Алана Лі. Усе це підносить книгу до рівня непересічної події для всіх шанувальників справжнього мистецтва слова.
Перейти на страницу:
1
ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА
Том Бомбадил старий — веселун-базіка,
синя-синя в нього куртка, жовті черевики
пояс він зелений мав, шкіряні штанчата,
звик лебедячим пером шапку прикрашати.
Він жив під Горбом, де у травах плине
Верболозка прудка просто у долину.
Том старий якось улітку йшов по луговині:
то збирає жовтці, то ганяє тіні,
то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах,
то годинами сидить біля плес відкритих.
Борода вже у воді в нього на долоню,
й Золотинка підпливла, пані Річки доня
і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї,
наковтався води, розгойдав лілеї.
«Ти куди? — його питає Золотинка мила. —
Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле,
рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину,
ще й свою утопив із пером шапчину!»
«Повернула ти її, діво прехороша! —
каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу.
Поринай! Знов засни там, де темне плесо
під корінням верби, водяна принцесо!»
Золотинка попливла в неньчині хороми,
у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, —
на вербовому корінні, сплутаному дико,
сушить він перо на сонці й жовті черевики.
Вербочоловік завів, пробудившись, пісню,
під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне
у розколині своїй: клац! як у лещата
куртку, шапку і перо разом з Томом взято.
«Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле?
Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили,
ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче,
ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?»
«Ти мене відпусти, Вербостаригане!
Тут я зовсім закляк, подушка погана
з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку!
Повертайся до сну, як і доня Річки!»
Й Вербочоловік його випустив з капкана,
і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну,
щось бурмочучи тихцем. І за течією
Том далі пішов з низини тієї.
В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим,
і заслухався пташиним щебетом і свистом.
Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила,
й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила.
Тож Том поспішав. Злива набігала,
річку всіяли стрімку водяні кружала,
знявся вітер, з листя зимні котяться краплини,
й Том забіг до нори — в схованку єдину.
Білолобий борсук темними очима
з борсучихою й синками на приходька блима, —
цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору
затягли його, в її довгі коридори.
У таємному барлозі всівшись, бубоніли:
«То куди ти завалився. Томе Бомбадиле?
Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща,
і назад тобі дороги не знайти нізащо!»
«Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе.
Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба.
Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, —
та почистіть свої кігті і носи невмиті!
Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім,
як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!»
«Вибач!» — борсуки тоді проказали хором,
вивели у сад колючий Тома коридором,
повернулись до своєї, тремтячи, господи
і засипали землею виходи і входи.
Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому,
Бомбадил старий сміявся, ідучи додому;
відчинив віконниці, увійшовши в хату.
В кухні нетлі біля лампи почали кружляти.
Том бачить з вікна: зорі заблищали
і на захід молодик хилиться помалу.
Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко,
здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку.
«У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті!
Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти!
Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, —
викладене на вершині там кільце камінням —
візьме він тебе під землю, звільнений з полону.
Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!»
Перейти на страницу: