Українські народні казки
- Автор: Капущак Тарас
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Українські народні казки». Краткое содержание книги:
Лев повірив лисові і з того дня наставив контрольором над курниками.
Лис зрадів, помчався до села. Діждавшись пізньої пори, почав про-вірять курники. Таким чином він щодня уминав по дві, по три курки. Одного разу чоловік підсів лиса і застукав його в курнику. Тіко лис поп’явсь за курами, а чоловік схопив його за хвіст і ну бухать бичем по ребрах. Так його угостив, що він був ледве живий. А далі прив’язав до хвоста мотузок і повісив лиса на тину, боявсь, щоб він до ранку не оджив і не втік. Чоловік пішов спать, а лис оклигав, почав пригадувать, як йому викрутиться з біди. Пручавсь, пручавсь, ніяк не міг одірваться. Кілька раз сикався понатужиться, щоб перервать мотузок, і не міг, бо дуже кріпкий був. Тоді він порішив збуться свого хвоста, аби тіко самому буть живим. Хоч і боляче було, почав перегризать свій хвіст. Одгриз свій хвіст і втік.
Вибіг лис в поле і дума: ну, що його тепер робить? Як я покажусь до своїх підвласних? Вони мене не впізнають і не будуть мене слухаться. До підвласних іще не так страшно показаться, вони у вічі глузувать з мене не посміють, а за вічі нехай собі балакають, що хочуть, а от як я до царя покажусь, що я йому буду казать, як спита про хвоста? Стидно буть міністром без хвоста. Ех! Краще б він мене убив до смерті. Ну, та тепер уже того не вернеш, що минуло; хоч і сором, а треба як-небудь віку доживать. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там.
Підійшов до заячої хатки і каже:
— Пусти мене переночувать. Я тобі колись в пригоді стану.
— Ні, не пущу, — каже заєць, — у мене тісно, малі дітки…
— А я тобі кажу: одчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контрольор домашніх птахів, був на селі по государственним ділам.
Заєць злякався, одчинив. Лис убрався в заячу хатку і ліг на м’яке ліжко, а зайченяток скопирнув геть. Заєць промовчав, бо як же можна гнівить міністра? Пішов зайчик добувать діткам корму, а лис тим часом забажав поїсти; схопив одно зайченя і з’їв. Прийшов зайчик погодувать діток, дивиться — уже одного зайченятка нема. Заєць пита:
— Ваше степенство, а де ж моє зайченя? Одного нема.
— Як ти смієш питать мене про своїх дітей? Що я тобі, нянька, чи що? Ти їх наплодиш тут цілу сотню, а я буду щохвилини перелічувать їх, чи всі, чи не всі? Коли хочеш жить на світі, так не груби мені, а то живо попадеш до царя в лапи.
Заєць вийшов з хати, заплакав і знов подався добувать корму своїм дітям. Вернувсь додому, дивиться — нема іще одного зайченяти. Заєць не став нічого казать, погодував останніх дітей, а сам вийшов з хати і плаче.
Біг мимо нього другий заєць. Побачивши земляка, спинивсь і пита:
— Чого ти, братику, плачеш?
— Та як же мені не плакати? Убравсь до мене в хату наш міністр, їсть моїх дітей, і не смій йому слова сказать, грозить смертю, каже: «Донесу цареві, так він тебе з’ їсть».
— А ти, братику, подай жалобу цареві. Як-таки так, має ж буть на світі правда. Хоч він і міністр, а перед законом одвітить за душогубство.
— Ех, брате, брате, куди там нашому братові поткнуться? Все одно наша жалоба до царя не дійде. Там її перехватять придворні. Там всі сановники з нашим міністром запанібрата, так хіба ж вони захочуть топить свого приятеля? За його всі заступляться — і його оправдають, а за мене, нещасного сіромаху, ніхто й слова не промовить.
Побалакали зайці і розійшлись.
Ображений зайчик прибіг до своєї хатки, заглянув всередину, а там уже нема ні одного зайченятка. Зайчик не став показуваться на очі міністра, побоявся зайти в хату, вернувсь в поле, сів і гірко заплакав. Біг вовк, побачив зайця, спинивсь і пита:
— Чого ти, зайчик, плачеш?
— Та як же мені не плакать, лис забравсь в мою хату, поїв всіх моїх діток, а тепер осталась черга за мною, боюся показуваться додому.
— Не журись, зайчик, я його вигоню, ходім зараз. Пішли вони до хати. Вовк підійшов до дверей і каже:
— Хто ти такий, виходь геть з хати!
— Я міністр польовий, хто сміє мені грубить?
— А! Так це ти, лис? — каже вовк. — Стидно, брат, зобіжать слабеньких нещасних звірків. Я теж міністр луговий, прошу тебе ослобонить хатку бідного зайчика, а то піду до царя і доложу йому про твої злі вчинки. Цар тебе, я думаю, по головці не погладе.
— Не твоє діло, вовче, мішаться в мої порядки; ти порядкуй в своєму міністерстві, а я буду в своєму.
Вовк, піймавши облизня, розгнівливий пішов до царя. Прийшов до лева і каже:
— Ваше величество! Маю честь висловить вам ось що: лис, міністр польовий, чинить грабіж, не сповня вашого указу, в дворах курей псує; замість того, щоб оберігать їх од звірків, він сам пожира їх. Потім зобідив зайця, поїв його дітей і живе в його хаті, за малим самого зайця не з’їв. Я прохав його ослобонить заячу хату, а він сказав, що не моє діло; каже: «Що я хочу, те й роблю, нікому до того діла нема…»