Коли дивишся в безодню

Проте старий інквізитор був невблаганний:

— Відтоді минуло понад місяць, мій принце. Хтозна, що могло статися за той час.

Між ними спалахнула чергова суперечка, у якій (чого й слід було очікувати) перемогу здобув Дай Чжень. Зрештою Владислав поступився і дозволив командорові діяти на власний розсуд.

„Знаєш, Інно,“ — подумки звернувся він до мене. — „Якби Дай Чжень та його люди були з нами на Аґрісі, вони б не пустили нас до вежі, коли починався Прорив. І тоді б уся Грань опинилася під владою Нижнього Світу. Адже для того, щоб зупинити глобальний Прорив потрібні зусилля щонайменше трьох сотень інквізиторів.“

Я з цим не погодилася й зауважила, що командор Дай Чжень зі своїм загоном напевно подолав би Женеса і не дозволив би йому відкрити шлях для пекельних вилупків.

„Це ще як сказати,“ — заперечив мій чоловік. — „Якби тут з’явився хтось на зразок Женеса, Дай Чжень відразу забрав би нас звідси, залишивши на Істрі одну, ну максимум, дві дюжини своїх людей. Адже його задача — охороняти нас, а все інше йому по цимбалах.“

На це я не знайшла, що відповісти.

Тим часом Дай Чжень, узявши з собою два десятки інквізиторів, рушив до замку. Разом з ним поїхав і Світозар, як господар цієї місцевості. А Штепан лише провів їх похмурим поглядом, у якому виразно читалося усвідомлення своєї цілковитої непотрібності. Формально він був капітаном нашої ґвардії, хоча насправді його підлеглі виконували суто церемоніальні функції — у звичайні дні стояли на посту біля входу до наших покоїв, під час усіляких урочистих заходів шикувалися в почесний караул, а коли ми виїздили в місто, супроводжували нас парадним строєм. Реально ж усіма питаннями нашої безпеки займався спеціальний підрозділ двірської варти, що складався винятково з інквізиторів, і поруч з ними Штепан почувався п’ятим колесом до воза. Проте йому гріх було скаржитися на своє становище — адже посада капітана королівської ґвардії була одною з найвищих у придворній ієрархії й відповідала ґенеральському званню. Певна річ, Штепанові хотілося приносити більше користі, але він був реалістом і задовольнявся тим, що мав.

Попередній огляд замку загрожував затягтися надовго, тому ми вирішили не чекати його закінчення верхи, а спішилися й перетворили своїх коней на котів. Владислав відпустив Леопольда погуляти, наказавши йому не відходити далеко, потім покликав до себе Джозефа Арно, вони разом усілися на траву й продовжили свою нескінченну розмову про захищені режими, паралельні потоки даних, обробники помилок та інші подібні речі.

Двадцятип’ятирічний Арно був родом з Основи і свого часу навчався в Ілінойському університеті, де спеціалізувався з кібернетичних систем та інформаційних технологій. Три роки тому він потрапив у поле зору Інквізиції — один з патрульних при випадковій зустрічі виявив у нього повноцінний чаклунський дар. Відтоді Джозефове життя круто змінилося, і з математика-програміста він перекваліфікувався на чаклуна, проте й далі був схиблений на комп’ютерах. У його особі Владислав знайшов однодумця, що так само пристрасно, як і він, мріяв про створення „чарівного комп’ютера“, який працював би на Гранях. Коли вони заводили про це мову й починали сипати спеціальними термінами, мені ставало нудно — до комп’ютерів я завжди була байдужа і, на відміну від чоловіка, нітрохи не страждала від їхньої відсутності. Мене приваблювали ті галузі фізики та математики, де більшість розрахунків проводилося не в числовому, а в аналітичному вигляді, і де для роботи потрібні тільки дві речі — ручка та аркуш паперу. Ну, й голова, звичайно,