Коли дивишся в безодню

— Ні, він був у вежі. До того ж, у сусідній кімнаті з тією, де ти мився і перевдягався.

— У сусідній кімнаті? Це неможливо, мій пане. Я перевіряв її, там нікого не було. Щоправда, постіль було розстелено, але МакҐреґор говорив, що тримав там меншу сестру, Ребеку.

— І ще її брата Марка. Вочевидь, хлопчисько незадовго до того очуняв і сховався від тебе — або в шафі, або за шторою, а може, під ліжком.

— Я б неодмінно відчув його присутність…

— Не стверджуй так категорично, Віші. Тоді ти щойно перевтілився, ще не цілком опанував нове тіло, твої чуття були послаблені… Утім, це жодною мірою не знімає з тебе відповідальності. Ти питав у МакҐреґора, чи хтось чинив наругу над твоїм тілом, а от про те, чи залишився ще хтось у замку, спитати забув.

— Я винен, мій пане, — сказав Сідх з покорою. — Я заслуговую на суворе покарання.

— Тебе буде покарано, — пообіцяв Веліал. — Але після того, як ти виконаєш завдання.

Сідх мерзлякувато пощулився — він знав, що Господар слів на вітер не кидає.

— Сподіваюся, проблему вже вирішено?

— На жаль, ні. Я мав багато справ, тому не відразу прикликав до себе МакҐреґорів дух. Про брата Беатриси я довідався лише через два дні після твого від’їзду. Попервах збирався був завернути тебе назад, та потім передумав — МакҐреґор запевнив мене, що хлопець позбавлений доступу до своєї чаклунської сили й великих клопотів не завдасть. Тому я обмежився тим, що оживив тіла всіх семи мертвих слуг, наказав їм розшукати хлопця і знищити його. Справа видавалася мені цілком певною, адже я й гадки не мав, що в МакҐреґора зберігалася лев’яча шкура короля Івейна, а він нічого про неї не розповів — як пояснив потім, просто не надав цьому значення. Ти, до речі, щось чув про цю шкуру?

— Ні, мій пане. А що це таке?

— Загалом, нічого надзвичайного. Стародавній маґічний артефакт, який істотно посилює маґічні здібності слабеньких чаклунів та відунів. Для тих, хто народився з домінантним даром або має доступ до ресурсів Нижнього Світу, Івейнова шкура не становить ніякої практичної цінності. Донедавна вона належала королям Ліону з Грані Аґріс, потім Женес викрав її, а після його загибелі шкура перейшла у власність МакҐреґора. Він був чи не найпершим, хто відвідав Женесове лігво в Лемоському архіпелазі, щоб прихопити сувеніри на згадку про свого кумира. Забрав із собою повну скриню різного мотлоху, серед якого була й лев’яча шкура, і зберігав у своєму кабінеті. А хлопець знайшов її, надягнув на себе, і можеш собі уявити — вона визнала його своїм господарем! Цей телепень МакҐреґор з-поміж багатьох тисяч чаклунів, що мешкають у Торнінському архіпелазі, примудрився обрати далеких родичів королівської сім’ї Леону. Ну, просто містика якась!… Словом, шкура стала слухатися хлопця, відновила його маґію, та ще й значно посилила її — десь до рівня пересічного домінантного дару. На той час я вже перебував там у подобі Чорного Емісара, але вдіяти нічого не міг, мені залишалось тільки спостерігати, як він хвацько впорався з зомбі, а потім, виявивши, що може перетинати Ребра, зібрав речі в дорогу й покинув Грань. Певна річ, коли я побачив, що ситуація вийшла з-під контролю, то негайно віддав наказ готувати локальний Прорив. Та було вже запізно, хоча хлопець і затримався біля замку, аби встановити на могилі меншої сестри хреста. А найгірше те, що йому вистачило розуму не взяти з собою жодної речі, яка б дозволила вистежити його.