Незвичайні пригоди Марко Поло

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

— Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

— Де він? — спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.

— Піди до них! — сердито сказала дівчина. — Він, певно, говорить про тебе тільки погане.

Однак Марко тільки знизав плечима.

— Ти гадаєш, що батько йому повірить? — мовив він і глузливо посміхнувся. — А якщо він і справді вірить йому більше, ніж мені, то нічого вже не вдієш… — Навіть розмовляючи, Марко напружено прислухався до кожного звуку в коридорі.

П'єтро Бокко пішов од них аж в обідню пору.

Марко чекав, що буде далі. Тиша, яка завжди панувала в будинку, сьогодні була нестерпною. Ніколо Поло звелів принести їжу до себе в кімнату. Він жодним словом не виявляв бажання побачити свого сина.

— Висипав на стіл цілу купу блискучих камінців, — розповідала Джіаніна хлопцеві, — і стоїть перед ними, немов заворожений.

— Не кажи ще Джованні, що повернувся мій батько, — попросив Марко.

Джіаніна похитала головою і сказала, що вона й на думці не мала їхати сьогодні в Мурано.

Служниця Марія навшпиньки пройшла по кімнатах. Марко важко було бачити її радісне обличчя.

Вітер періщив дрібним дощем по вікнах. Потім знову визирало з-за хмар сонце, спалахувало діамантами на краплинах і жадібно випивало їх.

Марко кілька разів без діла проходив коридором в інші кімнати, хоч йому туди й не треба було. Адже батько кожної хвилини міг вийти од себе і покликати його. Що ж, він не дуже поспішатиме на його поклик.

Та двері не відчинялись. Ніколо Поло сидів біля столу і, поклавши голову на руки, міцно, спав. Втома, нарешті, здолала його, витіснивши з голови всі важкі думки.

— Тебе гукає батько! — сказала раптом Джіаніна.

Марко почервонів. Він ще на кілька хвилин затримався біля столу, гортаючи книгу, але вже не бачачи її. Слова Джіаніни ніби луною відбились у нього в серці: «Тебе гукає батько». Марко зовсім втратив відчуття часу. Можливо, зараз ранок, а може, й обідня пора. Нарешті батько згадав про нього. Марко поставив на полицю книгу.