Серед дикунів Нової Гвінеї
- Автор: Миклухо-Маклай Николай Николаевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Серед дикунів Нової Гвінеї». Краткое содержание книги:
Вечір був дуже темний і тихий. Я довго лишався коло берега, сидячи на стовбурі великого, звислого над водою дерева. Поверхня моря була дуже спокійна, і, стежачи за рухом тисяч світляних тварин у морі, можна було бачити, що вони рухаються самостійно і з різною швидкістю. Інша річ, коли дивишся на море вночі з судна, рух якого може спричинити подразнення та вилучання світла в різних морських тварин.
7 березня
Знову господарські роботи. Білі боби починають псуватися. Довелося сушити їх на сонці, причому сотні жирних черв'яків виповзли на підкладене полотно. Улсонові довелось визбирувати зіпсуті боби, і це тривало близько двох годин. Увечері я пішов до Горенду по аян і застав Туя знову лежачим; він ходив багато на сонці, незважаючи на мою заборону, внаслідок чого в нього з'явився за вухом нарив, який завдавав великого болю. Довелося повернутись по ланцет і розрізати нарив, відкіля витекло багато гною. Туй незабаром дав мені зрозуміти, що почуває велике полегшення. Повертатись довелося в темряві, але я досить добре продерся стежкою, де й удень часто спотикався об ліани та коріння. Я помалу стаю папуасом: сьогодні ранком, наприклад, я почув голод під час прогулянки і, побачивши великого краба, піймав його і з'їв сирого; тобто з'їв те, що можна було в ньому їсти.
8 березня
Шлюпка знову дуже тече: в день набирається близько двадцяти трьох відер води. Майже по відру на годину.
9 березня
Ходив у Горенду, де добре поснідав аяном і саго.
В середині лютого закінчився дегарголь; на початку березня майже зникла цукрова тростина; незабаром, кажуть, не буде й аяну, а замість нього на зміну з'явиться «бак», а потім ще один рід бобів; аусь теж з кожним днем стає гірший, бо частина його виявляється чорною й частково з'їдена червою.
14 березня
Устав з страшенним головним болем; найменший шум був мені нестерпний. Раптом на великому дереві, до якого притулилась моя хатина, почувся гучний, різкий неприємний крик чорного какаду, цього суто новогвінейського птаха. Я почекав кілька хвилин, сподіваючись, що він полетить. Нарешті не витримав і вийшов з рушницею з хатини. Птах сидів майже просто над головою, на висоті принаймні сто футів. Рушниця була заряджена дуже дрібним шротом, і при такій висоті та густій зелені я сумнівався в ефекті пострілу, але все ж вистрілив, щоб бодай сполохати птаха й позбавитись його бридкого крику. Стріляв я майже не цілячись, проте птах з пронизливим криком, зробивши кілька кругів, упав коло стовбура дерева. Несподівана рідкісна здобич змусила мене на час забути про головний біль і взятися препарувати какаду. Відстань поміж кінцями розтягнутих крил була понад один метр.
На дванадцяту годину головний біль так здолав мене, що я мусив кинути роботу й пролежав майже нерухомо, без їди, до наступного ранку.
15 березня
Відпрепарував мозок птаха й лишив мій перший екземпляр чорного какаду для біологічних досліджень.
Увечері зайшов у Горенду й побачив на тубільцях наслідки недавнього частування в Бонгу. Тубільці так понаїдалися, їхні черева, дуже напнуті й натягнуті, були такими обтяженими, що тубільцям важко було ходити. Та, незважаючи на це, кожний ніс на спині або в руках добру порцію їжі, з якою вони гадали скінчити сьогоднішній день. Повний шлунок заважав їм навіть говорити, і, дожидаючи, коли приготують вечерю, що доручено сьогодні молоді, більшість чоловіків лежали, розтягнувшись коло багаття. Я довго не забуду цього видовища.
16 березня
Кілька тубільців, які прийшли з Коліку-мана, принесли мені на подарунок порося, за що дістали встановлену вже ціну — невелике дзеркальце в дерев'яній рамці. Через те що їх прийшло чоловік десять, треба було кожному щось дати; дав по невеликій плитці тютюну. Його залишається небагато, бо при кожній зустрічі всі чіпляються до мене: «Тютюн, тютюн».
Розмови про напад з боку Марагум-мана-тамо тривають і далі. Вони так набридли мені, що я просто вже бажаю, щоб ці люди, нарешті, справді прийшли сюди.
29 березня
Тубільці так звикли до мене й такі певні, що я їм не завдам лиха, аж я перестав стримувати себе і почав вживати вогнепальної зброї. Ходжу майже кожного ранку в ліс по свіжу живність. Я не гребую тут навіть м'ясом папуг, какаду тощо. Днями спробував м'ясо сірого ворона, кістяк якого я відпрепарував.
Тубільці дуже бояться пострілів; кілька разів вони просили не стріляти поблизу селищ, але разом із тим дуже задоволені, коли я дарую їм пір'я забитих птахів, яким вони прикрашають свої гребінці.