Серед дикунів Нової Гвінеї

Другий інструмент, що зветься «орлан-ай», складається з ручки, до якої приладнано багато шнурків з нанизаними на них шкаралупами орлану. Тримаючи палицю й потрясаючи інструментом, тубільці роблять такий звук, немовби хтось трясе великими дерев'яними чотками. Потім — «монкі-ай», порожня шкаралупа кокосового горіха з дірками нагорі та збоку, які по черзі закривають пучками. Приклавши до губів і дмухаючи у верхню Дірку, тубільці видобувають різкий звук, що варіює, коли відкривають та закривають бічні дірки, а також залежить від розміру кокосового горіха. Було ще кілька інших інструментів, але ці були головні. Учасники цього папуаського бенкету, відриваючись час від часу від роботи, брали якийсь з цих інструментів і намагалися показати свою вправність якомога найоглушливішими звуками, щоб перевершити, якщо можна, всю попередню музику, яка боляче різала вуха.

Я пішов у селище подивитись, що діється там. Жінки все ще чистили аян, часом відщипуючи внутрішні шари бамбукової пластинки, яка була їм за ножа, через що край пластинки знову ставав гострий. В тому, що ці тубільні ножі ріжуть дуже добре, я пересвідчився сам, врізавши собі напередодні, зовсім того не бажаючи, з пальця шматок м'яса. В селищі було душно, далеко менше затінку, ніж у лісі, і стомлені роботою жінки причепилися до мене, просячи тютюну. Через те що чоловіків ніде не було видно, вони далеко менше панькалися, ніж звичайно в присутності своїх чоловіків, батьків та братів. Виходити жінкам на майданчик, де бенкетували чоловіки, а так само й хлопчикам до повноліття суворо заборонено.

Я повернувся на майданчик, де готували обід. Кілька тубільців-дідів заходились виготовляти кеу.

Кілька разів протягом дня я помічав, що тубільці, звертаючись до мене, називають мене Туй, а Туя — Маклай. На моє зауваження, що я Маклай, а не Туй, один із тубільців пояснив мені, що я так піклувався про Туя під час його хвороби, що вилікував його, і через це Туй ладен робити для мене геть усе; ми тепер такі друзі, що Туй зветься Маклай, а Маклай — Туй.

Отже, й тут, у Новій Гвінеї, існує звичай обмінюватись іменами, як і в Полінезії.

Від спеки, а надто від оглушливої музики в мене страшенно заболіла голова, і я сказав Тую, що йду додому. Як на те, страва в моєму горщику була готова, й мене не хотіли пустити, не давши її мені з собою. Страву поклали в кошик, обкладений всередині свіжим листям хлібного дерева. Моя порція була така велика, що вага її дорівнювала тій, яку може нести людська рука. Я пошкодував тих, кому випадало набити свої шлунки навіть половиною того, що я відніс додому.