Щоденник злодія
- Автор: Жене Жан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ЮнІверс
- ISBN: 966-8118-05-7
- Переводчик: Олег Жупанський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник злодія». Краткое содержание книги:
Щоб досягти у цій книжці поезії, тобто передати читачеві ще невідоме мені тоді, - як, зрештою, і тепер — почуття, мої слова волають до хтивої розкоші й до пишних обрядів цього світу, але, на жаль, не до раціонального укладу нашого сьогодення, а до краси минулих або мрущих епох. Я сподівався, виражаючи цю поезію, звільнити її від впливу, що чинять на неї предмети, органи, речовини, метали, настрої, з яких іздавна творили культ (діаманти, пурпур, кров, сперма, квіти, орифлами, очі, нігті, золото, корони, намиста, зброя, сльози, осінь, вітер, химери, моряки, дощ, жалоба), і в такий спосіб здихатися світу, який вони звістують (не від того, який вони називають, а від того, який вони воскрешають у пам'яті і в якому я грузну), але будь-які мої намагання марні. Я постійно вдаюся до цих слів. Вони множаться і пожирають мене. Завдяки їм я перетинаю генеалогічні шари, Відродження, Середньовіччя, добу Каролінґів та Меровінґів, добу Візантії та Стародавнього Риму, епопеї, навали, щоб добутися часів міфології, де можливе будь-яке творіння.
Я запитую себе, що може ховатися під запиналом цієї слини, мене хвилював потаємний сенс її клейкого і білого плювка, не хворобливого, а навпаки, наділеного неймовірною силою, здатного викликати величезну енергію розпусти. (Схвильований читанням навмання, наштовхуючись на терміни, пов'язані з релігійністю, я, природно, використовував їх у мріях про свої любовні пристрасті, які, діставши у такий спосіб імена, навдивовижу розросталися. Разом з ними мене поглинула первісна авантура, керована стихійними силами. Можливо, щоб створити мене наново і на ліпший лад, любов відсилала мене до основ, здатних викликати бентежні слова, якими ті основи називають: богослужіння, церемонії, явлення, літанії, королівська влада, магія… Завдяки такій сукупності слів, завдяки недосконалому Всесвітові, який вона, любов, пропонує і який я тримаю в собі, я почувався розпорошеним і знищеним.) У цьому безладові, у цій несосвітенності я жебракував, мандруючи від села до села.
Уздовж іспанського узбережжя через кожні три-чотири кілометри митники порозставляли невеличкі курені, звідки можна було зорити море. Якось увечері хтось увійшов до куреня, де я влаштувався на ночівлю. Коли я був злидарем, який продирався крізь дощ і крізь вітер, найменша заглибника, найменший прихисток ставали для мене житлом. Інколи я опоряджав його із вигадливим комфортом — як до його особливостей: то як театральну ложу, то як капличку на цвинтарі, то як печеру, то як покинуту каменярню, то як товарний вагон — як усе, де я бував. Переслідуваний невідчепною думкою про житло, я подумки, залежно від його архітектурного стилю, прикрашав свій щойно знайдений дім. Коли я не надибував на прихисток, то ладен був обернутися на канелюри псевдоколон, що прикрашали фасади з кариатидами, балконами, різьбленим камінням, — незграбним буржуазним гараздом, вираженим у цих деталях.
«Я мушу їх полюбити, — казав я собі, — я мушу їх пестити, я мушу їм належати, як і вони мені, і щоб порядок, який вони підтримують, став і моїм».
На жаль, я ще не доріс до них. Щось мене тримало від них на віддалі, заважало цій любові. Я знеохотився до земного щастя. Нині, коли я багатий, але стомлений, я прошу Люсьєна посісти моє місце.
Зігнувшись у три погибелі, зіщулившись у своєму пальті, щоб захиститися від морської вологи, я забував про своє тіло та втому, уявляючи для куреня з очерету і тростини ці всі прикраси, які перетворили б його на чудову оселю, зведену, власне, для того, щоб дати притулок чоловікові, яким я ставав у ці хвилини, для того, щоб моя душа гармонійно зливалася з ландшафтом — морем, небом, скелями, ландами — і хисткою будівлею. Якийсь чоловік перечепився об мене. Він лайнувся. Я вже не боявся ночей, а навпаки. То був митник років на тридцять. Озброєний рушницею, він прийшов вистежувати рибалок та моряків, які промишляють контрабандою між Марокко та Іспанією. Спочатку він хотів мене витурити, але потім, посвітивши в обличчя ліхтариком і розгледівши, що я молодий, дозволив залишитися. Він поділився зі мною своєю вечерею: хлібом, оливками, кількома оселедцями, а також вином. Ми трохи побазікали, потім він мене приголубив. Чоловік назвався андалузцем. Я вже не пригадую, чи був він вродливий. Через отвір видніло море. Ми не помітили ніякого човна, але чули, як весла б'ють об воду, і голоси людей. Він спробував вийти, але я вдався до ще вишуканіших пестощів. Він не зміг від них відірватися, і контрабандисти спокійно причалили.