Щоденник злодія

Я щойно якось незугарно описав своє намагання звалити на себе чужу біду, та ба, нічого не вдієш: одне те, що я досить туманно уявляю собі механізм такого звалювання, а друге — вже запізно, я надто стомився, аби спробувати змалювати це ще ліпше.

Щоб Люсьєн не лише розкошував у щасті, а й випромінював його, я хочу виліпити його, взоруючись на заздалегідь підготовлену, витворену моїми власними пригодами, виразно окреслену модель. Себто мало-помалу я привчу його розуміти ті пригоди й усвідомлювати, що я виліплений з їхнього тіста, змушуючи самого себе говорити про них не червоніючи, не нарікаючи на себе і не розчулюючись, — хай він затямить, що від мене залежить, аби він мав із них користь. Ось чому я вимагаю, щоб він дізнався про мою проституцію і визнав її. Хай він дізнається до найменших подробиць про мої наймерзенніші крадіжки, хай він страждає від цього і хай змириться з цим. Хай він також дізнається про моє походження та мою педерастію, про мою підлоту, а також дивовижну уяву, яка підсовує мені в матері стару злодійку з пожухлим і потайним обличчям; про мої звички просити милостиню; про мій голос, що його я міняв і приглушував, як це заведено серед злидарів та міщан; про Дотепний спосіб залицятися до педиків мого власного винаходу; про мої заведенції нервового гомика; про мою сором'язливість перед вродливими хлопцями; про той випадок, коли один із них, відкинувши мою ніжність, віддав перевагу нахабному і сподобному пройдисвітові; про те, як французький консул, побачивши мене, затулив собі носа і наказав спровадити мене за двері; і, нарешті, про мої нескінченні мандри Європою у незмінному рам'ї, в супроводі голоду, зневаги, втоми та гріховного кохання.

Коли Стілітано покинув мене поблизу Сан-Фернандо, моя тута стала ще нестерпнішою, а відчуття власного убозтва ще глибшим. (Кажучи про бідних, араби вживають слово «meskine». Я був жалюгідний.) То був навіть не спогад про нього, що я зберігав у собі, а образ казкової істоти, яка стала першопричиною і приводом для всіляких бажань, істоти грізної і лагідної, далекої і близької, що оселилася в мені, бо, ставши тепер мрією, вона набула, сама брутальна і жорстока, мінливості деяких газових туманностей, їхніх велетенських розмірів, їхнього сяйва у небі, ба навіть їхніх імен. Виснажений сонцем і втомою, я топтав Стілітано ногами; і здійнята пилюга була невідчутна на дотик, а тим часом мої завогнені очі намагалися вихопити найдорогоцінніші деталі з його тепер більш людського й водночас недосяжного образу.