Вулик

Сторож підходить до чоловіка, який його гукав.

— Добрий вечір, сеньйоре.

— Привіт.

Сторож дістає ключа й прочиняє двері. Потім, начеб знехотя, простягає руку по чайові.

— Дякую.

Сторож запалює світло на сходах, зачиняє двері та, стукаючи палицею по землі, повертається до поліцейського, щоб продовжити розмову.

— Цей тип щоночі приходить о цій порі і йде не раніш як о четвертій. Тут у нього в мансарді є дівчина на ім’я Пірула — з біса гарненька.

— Либонь, повія.

Сеньйора з цокольного поверху не спускає з них очей.

— Вони про щось таки говорять, коли стоять разом.

І зверни увагу, коли сторож іде відчиняти двері, поліцейський на нього чекає.

Чоловік відривається від газети.

— І охота тобі пхати носа не в свої справи! Може, він жде якусь служницю.

— Авжеж, ти завжди маєш на все готову відповідь.

Сеньйор, який прийшов до коханки в мансарду, знімає пальто та кладе його на канапу в передпокої. Передпокій зовсім невеличкий, з меблів там лише канапа.

— Що нового, Піруло?

Зачувши, як клацнув замок, сеньйорита Пірула вийшла з передпокою.

— Нічого, Хав’єре, ти — моя єдина новина.

Сеньйорита Пірула зовсім юна особа. На вигляд витончена й делікатна, хоча ще рік тому вона казала «кохта», «памада» та «коктель».

Зі стримано освітленої кімнати чується тиха музика з радіоприймача — повільний фокстрот, спеціально створений для того, щоб його слухати чи танцювати під нього в інтимній обстановці.

— Сеньйорито, ви танцюєте?

— Дякую, сеньйоре, я трохи втомилася, бо весь вечір танцювала.

Парочка голосно регоче — хоча й не так голосно, як Уругвайка з сеньйором Флоресом,— а тоді цілується.

— Ти ще зовсім дитина, Піруло.

— А ти наче школяр, Хав’єре.

До кімнати вони йдуть, обійнявши одне одного за стан, ніби прогулюючись алеєю, де цвітуть акації.

— Сигарету?

Щоночі той самий ритуал, майже ті самі слова. В сеньйорити Пірули далекоглядна схильність до усталених взаємин, вона, мабуть, доможеться успіху. Звісно, поки що їй гріх нарікати: Хав’єр утримує її, як королеву, кохає, поважає...