Вулик

— До того ж ви люди однієї професії, дівчина працює в друкарні, здається, поки що ученицею.

— Он як? А в якій саме?

У друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера.

— Так, так. Тим краще, свої люди. Слухайте, то ви гадаєте, що все на мазі?..

— Звісно, не турбуйтеся, це вже мій клопіт. Завтра після роботи зайдіть до мене в молочну та заговоріть зі мною про що завгодно.

— Так, так.

— Гаразд. Я вже подбаю, щоб вам її привести, щось-таки вигадаю. По-моєму, справа тут вірна: яблучко вже достигло, от-от впаде. Дівчині набридло бідувати, вона й сама б не стерпіла, і без нашого втручання. Та ще її хлопець хворий, тож вона хоче купити йому ліків. Ці закохані дівчата довго не пручаються — самі побачите. Це мені раз плюнути.

— Якби ж то!

— Ось побачите. Але майте на увазі, доне Маріо, я не збавлю жодного реала. Я й так зробила вам знижку.

— Гаразд, ми ще про це поговоримо.

— Ні, говорити тут нема про що, вже все домовлено. Дивіться, бо я можу й відступитися!

— Гаразд, гаразд.

Дон Маріо сміється, вочевидь бажаючи показати себе людиною, метикованою в таких справах. Донья ж Рамона хоче з’ясувати все до кінця.

— Отже, домовилися?

— Так, домовилися.

Повернувшись до столика, дон Маріо каже:

— Для початку ви одержуватимете шістнадцять песет... Зрозуміло?

— Так, сеньйоре, зрозуміло,— відповідає той, другий.

Це бідний хлопець, який здобув таку-сяку освіту, але так ніде й не прилаштувався. Йому не щастить у житті, та й зі здоров’ям кепсько. В їхній родині сухоти — спадкова хвороба; одного з його братів, на ім’я Пако, звільнили з військової служби, бо він уже ледве дух зводить.

Під’їзди будинків уже зачинені, але в світі опівнічників життя триває, цідиться дедалі меншими цівками в напрямку автобуса.

Коли спадає ніч, вулиця стає схожою на ненаситного таємничого звіра, і свище вітер, вовчим кроком прокрадаючись між домами.

Чоловіки й жінки, котрі о цій порі рухаються до центру Мадрида,— затяті опівнічники, вони не можуть всидіти вдома, блукати нічним містом для них звична справа; це грошовиті завсідники кабаре та кав’ярень на Гран Віа, де повно напахчених спокусливих жінок із фарбованим волоссям, у розкішних чорних шубках, що вилискують сріблястою сивиною; це і нічні волоцюги з порожніми гаманцями, які збираються, щоб погомоніти чи хильнути келишок вина в якомусь шинку. Все що завгодно, аби тільки не сидіти вдома.

Інші, випадкові опівнічники — любителі кіно, які майже не виходять ввечері з дому, а коли й виходять, то не просто так, а завжди з певною метою — вони встигають розійтися по домівках до того, як зачиняться під’їзди. Першими — відвідувачі центральних кінотеатрів, ті краще вбрані й поспішають упіймати таксі, це глядачі «Кальяо», «Капітоля», «Палацу музики», які майже без помилок вимовляють імена актрис, а деякі з них іноді навіть одержують запрошення від англійського посольства на перегляд фільму, в будинок на вулиці Орфіли. Вони добре розуміються на кіно і замість сказати «потрясаючий фільм із Джоан Крауфорд», як це роблять глядачі околичних кінотеатрів, промовляють наче для втаємничених: «чарівна, типова французька комедія Рене Клера» або «видатна драма Френка Капри». Ніхто не знає до пуття, що таке «типова французька комедія», але це не має жодного значення; ми живемо в часи зухвальства — вистави, яку деякі люди зі щирим серцем захоплено споглядають із зали, не дуже розуміючи, що відбувається на сцені, хоча насправді все гранично ясно.