Вулик

Вікторита ніколи б не зважилася сказати таке своїй матері. Лише якби її хлопець одужав... Аби тільки він одужав, Вікторита зробила б усе що завгодно, все, що їй запропонують.

Вікторита крутиться в ліжку, плаче. Щоб поставити хлопця на ноги, потрібні гроші. Відома річ: сухотники-бідняки конають, сухотники-багатії коли й не виліковуються остаточно, принаймні опираються, борються. Гроші нелегко знайти, Вікторита це чудово знає. Тут потрібна удача. Все інше людина може здобути сама, а от удачу — ні, удача приходить, коли їй заманеться, і, правду сказати, такого, щоб їй заманулося прийти, майже не буває.

Тридцять тисяч песет, що їх пропонував Вікториті інший сеньйор, ляснули, бо її хлопець закомизився.

— Ні, ні, такою ціною я нічого не хочу — ні тридцяти тисяч песет, ні тридцяти тисяч дуро.

— А що тут страшного? — відказала дівчина.— Ніхто й не взнає.

— І ти б зважилася на таке?

— Заради тебе — так. Ти це чудово знаєш.

Тридцять тисяч песет їй пропонував один лихвар, Вікториті якось розповіли про нього.

— Три тисячі песет він тобі позичить запросто. Ти їх виплачуватимеш усе життя, але позичить він запросто.

Вікторита пішла до нього; маючи три тисячі песет, вони могли б одружитися. Її хлопець тоді ще не був хворий, він застуджувався, кашляв, швидко стомлювався, але не був хворий, не мусив лежати в ліжку.

— Отже, дочко, тобі потрібні три тисячі песет?

— Так, сеньйоре.

— А навіщо вони тобі?

— Щоб вийти заміж.

— То ти закохалася?

— Так...

— І дуже любиш свого нареченого?

— Так, сеньйоре.

— Дуже-дуже?

— Так, сеньйоре, дуже.

— Дужче, ніж будь-кого?

— Так, сеньйоре, дужче, ніж будь-кого.

Лихвар двічі крутнув на голові свою зелену оксамитову шапочку. Голова в нього була схожа на грушу, волосся безбарвне, пряме, масне.

— А ти, голубонько, ще дівчина?

Вікторита розлютилася:

— А вам яке собаче діло?

— Ніякого, голубонько, ніякого. Це я так, з цікавості... Дідько з ними, з формальностями! Слухай, а ти не надто чемна.

— Вам краще знати!

Лихвар посміхнувся.

— Е, голубонько, не треба тобі норовитися. Зрештою, дівчина ти чи ні — це справа твоя та твого нареченого.

— І я так гадаю.

— Авжеж.

Очі в лихваря блищали, наче в сови.

— Слухай!

— Що?

— А якби замість трьох тисяч песет я дав би тобі тридцять тисяч, що б ти зробила?

Вікториті перехопило дух.

— Усе, що ви б мені звеліли.

— Усе, що я б тобі звелів?

— Так, сеньйоре, все.

— Направду все?

— Так, сеньйоре, геть усе.

— А що б мені зробив твій наречений?

— Не знаю, якщо хочете, я його спитаю.

На блідих лихваревих щоках з’явилися рожеві плямки.

— А ти знаєш, красуне, чого я хочу?

— Ні, сеньйоре, ви скажете.

У лихваря злегка затремтів голос.

— Слухай, покажи-но мені свої груди.

Дівчина висунула груди через виріз плаття.

— Ти знаєш, що таке тридцять тисяч песет?

— Так, сеньйоре.

— Ти коли-небудь бачила відразу стільки грошей?

— Ні, сеньйоре, ніколи.

— То я тобі зараз покажу. Питання тільки в тому, щоб ти згодилася, ти і твій наречений.

...............................................

Зненацька наче війнуло чимось огидним, паскудним, і дух цей поширювався по кімнаті, перелітаючи, мов конаючий метелик, з одних меблів на інші.

— Згода?

Вікторита відчула, як по її обличчю розливається краска безстидства.

— Що стосується мене, так. За шість тисяч дуро я ладна все життя бути вашою рабою. І не одне життя, якби я мала більше!

— А твій наречений?

— Я запитаю в нього, чи він згодиться.