Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
— Кажуть, капрал був наркоманом. Уявляєш! Сидів на якійсь місцевій гидоті. Рослинному порошку чи чомусь такому.
Віра повела плечима.
— Тут половина бази курить джа…
— Я не про джа, Віро! Він нюхав інопланетну хрінь!
— Тату, а що таке «хрінь»? — утрутилася Ельза, і тему довелося змінити.
Разів зо три Віра навідувалася у ванну, де на поличці замість чорного пилку її чекав найсправжнісінький назальний спрей. І щоразу, коли виходила, я спочатку сканував поглядом її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи користувалася вона флаконом, а потім знаходив привід теж зайти до ванної й подивитися, чи брала вона спрей. Ні, флакон не посунуто й на міліметр. Нічого, я дочекаюся… Дочекаюся, коли вона сама вискочить звідти з лементом: «Де моя наркота?!» — і тоді… О, тоді побачимо, як вона виправдовуватиметься…
Запищав телефон, і я здригнувся. Це була Ірма. Віра сиділа навпроти й незадоволено свердлила мене очима.
— Привіт. Треба зустрітися, терміново, — випалила Ірма без зайвих розшаркувань.
— Я, знаєш, давно вдома, з сім’єю…
— Він живий! Але вранці його відправлять на лінкор. Зараз наш єдиний шанс з’ясувати, що сталося.
— Дякую, але… Якщо можна, я пропущу цей рейд. Я казав Абі, що не можу постійно виїжджати в нічні, — сподівався, Ірма зрозуміє, що поруч зі мною Віра.
Ірма перебила:
— Ти ж знайшов пилок у своєї дружини, так? І хочеш усе з’ясувати щодо пилку. Так-от, я візьму в нього зіскоб для аналізу. Може, ми навіть зможемо поставити кілька запитань. Ось і все.
Я мимоволі глянув на Віру, злякавшись, що вона може чути з досить гучного динаміка Ірмині слова… Але у Віриному погляді не було нічого, крім звичайних ревнощів.
— Як ти собі це уявляєш? — оскільки Віра вслухалася в кожне слово, я додав кілька слів уже спеціально для неї. — А заявка на виїзд є?
— У мене право цілодобового доступу в госпіталь. Тож зустрічаємося там через двадцять хвилин. Тільки не біля входу. Стій на доріжці.
І вона відключилася.
— Робота? — відразу спитала Віра таким тоном, ніби наголошувала: «Тільки не кажи мені, що це — робота!».
— Так… — якомога байдужіше сказав я. — Є термінова справа.
— Жіночий голос.
Тон був такий, наче це все змінювало.
— Наш начальник лабораторії.
— Ірма, — підказала вона. — Чи ти забув, як її звати?
— Віро, перестань! Це серйозно і терміново! Стосується того хлопця, який усіх перестріляв.
— І до чого тут ти?
— До того, що він — із нашої біороти. Довго розповідати. За годину буду.
Я цьомнув Ельзу й став одягатися. Віра не зводила з мене очей. «Це ти, люба, ще не ходила по той свій чортовий пилок», — злостиво подумав я і вийшов.
Було десь пів на одинадцяту. Будівлю госпіталю, як і все в таборі, змонтували з міцних металополімерних модулів, об’єднаних у цілий комплекс. На вигляд — повноцінний триповерховий будинок з декількох корпусів, з’єднаних переходами. Навколо все було добре освітлене, але за сто метрів, де ми зупинилися, — геть поночі.
Ірма навіщось прихопила мультивізор і тепер розглядала в нього госпіталь.
— Там двоє охоронців курять. На цьому боці більше нікого… — вона клацнула перемикачем режимів. — Дивлюся всередині… В електромагнітному діапазоні — усе чисто. У тепловому… Теж. Можна запросто увійти через бічний вхід.
— Жартуєш? Ти ж казала, що все легально!
— А ти злякався?
Ненавиджу, коли жінки так кажуть.
— Розслабся, — вона всміхнулася. — У мене є право доступу, все легально. Але в охорони теж є право подзвонити моєму командирові. А нам цього не треба. Січеш, нє? Просто сходимо без шуму і все.
І вона швидко пішла до будівлі. Що було робити… Я поспішив за нею, умовляючи себе, що нічого страшного не відбувається. Через кілька секунд Ірма приклала свою картку до замка бічного входу. Я щохвилини озирався, почуваючись квартирним злодюжкою, й боявся, що хтось вирине з-за рогу. Замість гостинного зеленого вогника замок відповів непривітним червоним і видав неприємний низький звук.
— Капець… — тихо сказала Ірма.
— Не судилося! — у моєму вигуку по-зрадницькому дзвякнула радість.
Ірма обпалила мене поглядом, у якому читалося чи то співчуття, чи то глузування.
— Нема кому судити. Подай-но свою куртку.
— Навіщо? — насторожився я, але куртку все ж зняв.
Ірма накинула її на себе, наділа капюшон і спритно, як кішка, заскочила на підвіконня найближчого вікна.