Танець недоумка

— Нічого такого, мем.

— Добре. І ти не побачив у його поведінці нічого дивного?

— Ні. Чесно кажучи, ми лише позавчора познайомилися.

— Зрозуміло… А його сусіда ти добре знав? Як там його… — Вандлик знову пошукала прізвище в планшеті.

— Джойс, — підказав я.

— Ось! — не розтискаючи зубів, вона випустила дим куточком рота.

Я невизначено знизав плечима.

— Ми спілкувалися. Він веселий хлопчина.

— І ти вирішив подивитися, як він там, — продовжила Вандлик. — Тому що пережити таке, як сьогодні вранці…

— І не кажіть, — кивнув я, усіляко підкреслюючи свою згоду. — Бідолашний Джойс.

— Бідолашний Джойс, — погодилася вона. — Ум-гу…

Вона знову затяглася, випустила кілька красивих рівних кілець і якийсь час милувалася, як вони тануть у повітрі. Потім раптом рішуче встала з-за столу, обійшла його й сіла на стільницю, дивлячись тепер на мене згори вниз.

— Тоді тобі буде цікаво дізнатися, що його прізвище не Джойс, а Дженкінс.

Я остовпів.

— Не дуже велика різниця, згодна, — безтурботним тоном продовжувала Вандлик, — але якщо ти вже йдеш підтримати веселого хлопчину у важкий момент… то зазвичай ХОЧА Б ЗНАЄШ, ЯК ЙОГО ЗВАТИ!!! — залишок фрази вона крикнула так, що в мене задзвеніло у вухах.

Це кінець. Я гарячково намагався щось придумати, перебираючи всі можливі варіанти. Але в голові звучало тільки слово «вляпався». Вляпався по самісінькі вуха.

— Знаєш, де я служила до цього? — Вандлик підвелася й, пускаючи клуби диму, підійшла до вікна. — У Норяній Піхоті Конкістадорів. Чув?

Чи чув я? Я, мабуть, очманів би від цієї заяви, якби й так не почувався розчавленим жуком.

— Норяна Піхота?! — видихнув я, не стримавшись.

— Ти сексист? — вона зрозуміла мій подив по-своєму.

— Зовсім ні, але… — на задвірках розуму промайнула думка, що ветеран Норяної Піхоти в місії категорії «А» — це так, якби техніком у нас раптом виявився нобелівський лауреат.

Вандлик усміхнулася.

— Усі дивуються. Там і справді мало жінок. Я була одна на батальйон… Отже, головне, чого нас навчили в Норяній Піхоті, — зауважувати деталі. Найменші, крихітні ознаки того, що щось іде не так. Напевно, звідси моя професійна параноя. Адже ви так мене називаєте позаочі? — вона весело підморгнула мені. — І, як параноїк, я повинна заявити тобі, що ваша з капітаном брехня розвалилася першої ж секунди. Тієї миті, коли ти помилився з іменем, я вже знала, що все інше — теж неправда.

Вандлик сіла на підвіконня й привітність раптом стерлася з її обличчя.

— Розповідай.

«І не думай щось приховувати», — звучало в її голосі. Я трішки вичекав, збираючись із духом для чергової брехні, а потім невпевнено почав:

— Ну… Оскільки піти туди було не моєю ініціативою, я можу лише припускати…